П’ятниця, 19 вересня 2014 року № 104 (19151)
http://silskivisti.kiev.ua/19151/print.php?n=24026

  • Служу народу України!

Ті, що не вклоняються кулям

Олександр КАРПЕНКО,

Сергій ХАМДАМОВ.

Дебальцеве — Київ.

Фото Сергія Хамдамова.

Оборонці блокпоста під Дебальцевим (стоять): Руслан Діденко, Олександр Домашенко, Олександр Шевченко, Анатолій Коштар.

Фото Олександра Карпенка.

Солдатська берегиня Надія Литвиненко із сином Олексієм.

«Сільські вісті» на фронті. Бійці 25-го батальйону під час затишшя
читають свіжий випуск газети.

У складі гуманітарного каравану бориспільської громади їдемо на схід, під Дебальцеве. Тут тримають фронт 11-й та 25-й батальйони територіальної оборони, сформовані в основному із жителів Київщини, хоча, як пізніше дізнались, у цих підрозділах служать хлопці з усіх регіонів України. Завантажили воду, харчі, спальні мішки, ліки, везли й найціннішу річ, яка рятує людські життя, — тепловізор, кількасот адресних посилок, зібраних дружинами і матерями бійців. Був і солодкий подарунок — три торти для друзів іменинника Андрія із 11-го батальйону.

СІЛЬСЬКОВІСТЯНИ теж зробили посильний унесок у формування гуманітарного вантажу — свіжим випуском газети та іншими корисними речами. Місію очолив голова Народної ради Бориспільщини Володимир Шаповал. Роль провідника каравану взяв на себе депутат Бориспільської міськради Ярослав Годунок. Мама одного із бійців 25-го батальйону Надія Литвиненко була нашою берегинею і… надією. Для цих людей допомога воїнам стала сенсом життя: три дні на відпочинок, на збір коштів — і знову вперед.

Ворота до пекла

СЛОВ’ЯНСЬК — ворота в зону АТО, а точніше, у пекло. В’їзний знак до міста зрешечений кулями та осколками, кілька будівель на околиці вщент зруйновані. Бориспільські даішники, які віднедавна почали нести тут службу на блокпостах, попередили: тисніть педаль газу до кінця, бо, як мовиться, чим далі в ліс, тим більше… вовків. Через кожних п’ять кілометрів — невеликі блокпости. Хлопцям, які тут чатують, мабуть, найтяжче — всі гуманітарні місії їх обминають, жодних стаціонарних споруд поблизу, магазини далеко, харчуються самою тушонкою, живуть у наметах, щодня по них стріляють, допомога — далеко. А тому Ярослава Годунка вони знають і зустрічають, як брата, бо завжди їм щось привозить.

Обабіч шляху — безкраї соняшникові плантації, на яких здіймають куряву комбайни: чи війна, чи перемир’я, а жнива — за розкладом. На багатьох полях — вирви від снарядів та мін, сади на околицях населених пунктів спалені: чорні дерева і попечені яблука. Враження таке, що села у цій місцевості від жаху спаралізувало — ніде ні душі. Із видолинків стирчать жерла гармат наших танків — то замасковані блокпости. На зруйнованих водонапірних баштах, стінах господарських споруд, автобусних зупинках — популярні написи про Путіна, так бійці АТО позначали звільнену територію.

Ось і перший блокпост на в’їзді у Дебальцеве. Це передова. Танкові гармати невдоволено крутять своїми довгими носами, ніби винюхуючи небезпеку, вдивляються біноклями вдалину командири, припали очима до прицілів снайпери. Тут на кожному кроці сліди нещодавніх боїв: посічені смертельним металом приміщення посту ДАІ, придорожні магазини, кафе. Хтось із членів місії виходить із авто і починає клацати фотоапаратом. Підлітає розлючений командир: «Хто такі, хто дозволив? Негайно видаліть знімки!» А потім уже спокійно пояснює: «Ці ваші фото — наша смерть. Якщо вони потраплять до рук сепаратистів, сфотографовані об’єкти слугуватимуть орієнтирами для обстрілів». Ще півгодини блукання лісочками і ярочками, і наш Сусанін приводить караван у розташування 25-го батальйону.

Гаряче перемир’я

БІЙЦІ нас приймають, мов рідних. Скільки тепла вкладають вони у рукостискання, скільки вдячності й поваги світиться в очах: про них не забули, про них дбають. Обступили, розпитують, що там чути в Києві і в Європі, чи колись надійде та військово-технічна допомога, бо он бачите, чим воюємо. «Та бачимо», — зітхаємо. Не встигли поговорити, як стало бахкати: ближче, ближче, дрижить земля і вціліле скло у вікнах приміщень, вибухові хвилі ворушать волосся на головах. А може, то страх? На табір летять міни. «В укриття! Швидше!» — лунає команда.

Оце таке перемир’я? Яка ж тоді війна? Дві команди швидкого реагування зриваються з місця. Одна вскакує у досить пристойний, хоч і старенький джип, а друга у недобитий уазик, який (от біда!) заводиться не відразу. Нарешті радісно загарчав, і старе залізо, стогнучи і поскрипуючи, помчало в бій. Солдатська мама Надія перехрестила його услід: «Нехай береже вас Бог, діти!»

Шановні господарники! Якщо хочете підтримати армію, не даруйте їй те, що з носа впаде, бо це може коштувати чиїмсь дітям життя. Можливо, таки треба запровадити в країні якщо не військовий, то якийсь інший режим, який дозволяв би вилучати техніку в підприємств та організацій для потреб Збройних сил, бо наші герої рятують країну на старих уазиках, а товстосуми, ніби нічого не сталося, гасають на полювання та риболовлю на елітних позашляховиках?

— Противник від нас за 4-7 кілометрів, він займається тим же, чим і ми, — переформовує та доозброює війська, зміцнює свої позиції, а ми йому намагаємося завадити різними військовими методами. Хоч прямих бойових зіткнень зараз немає, але наші позиції обстрілюють регулярно, — розповідає один із командирів батальйону майор Руслан Світельський, кадровий військовий, учасник багатьох миротворчих місій. — Це гібридна війна, яка дуже схожа на ту, яка була в Іраку.

Вона трохи партизанська, а трохи позиційна, тут немає лінії фронту, як, скажімо, 1941 року, проте кожна сторона намагається контролювати свою умовну територію з допомогою блокпостів, патрулювання, мінних загороджень та іншими способами. Настрої місцевого населення помітно поліпшуються. Все більше людей ставиться до нас зі співчуттям, розумінням і навіть симпатією. Але ми й досі програємо інформаційну війну. Тут нещодавно запрацювало сепаратистське радіо 102,5 FM, на якому виступають московські козачки та вожді «ДНР» і «ЛНР». Мелють таке, що вуха в’януть, ми, за їхніми словами, і мародерством займаємося, і обстрілюємо та бомбардуємо житлові квартали. От вийдіть на висотку і послухайте їхні теревені. А тому ми хочемо створити альтернативне радіо. Цей проект для нас не менш важливий, ніж зброя, бо у людей немає достовірної інформації. Хочу передати через газету привіт своїй рідній Кейболівці, особливо дядьку своєму Василю Степановичу, тітці Ніні Степанівні, всім рідним. Ми тут, дорогі, робимо все, щоб оце лихо не прийшло до вас.

Один за всіх...

— МЕНІ навіть виокремити когось важко — всі виконують завдання з повною самовіддачею, бойовий колектив прекрасний, живемо за принципом один за всіх, всі за одного, ніхто не ховається за спини товаришів, панує взаємовиручка, — розповідає начальник штабу майор Олексій Острик. Порадив поговорити із сапером Миколою Кошубським.

— Це правда, що сапер помиляється лише один раз? — запитую в нього.

— Ні, двічі: один раз, коли обирає професію, а другий — коли підірветься, — сміється.

Йому 53 роки, у мирному житті був успішним підприємцем, мав у Тетієві, що на Київщині, майстерню з виготовлення воріт та іншої металевої всячини. Прийшов сюди добровільно, бо не витримували нерви дивитися по телевізору, як рвуть на шматки Україну, а коли щось робиш для її захисту, каже, почуваєшся спокійніше. Навичок сапера навчився на прискорених, десятиденних, курсах у Кам’янці-Подільському, там же й посвятили у «вибухове» лицарство. Процедура цікава: треба перед строєм відкусити шматок од динамітної шашки, виплюнути його і попроситися до саперного товариства. Далі рештки «недоїденої» шашки урочисто, під заклинання інструктора спалюють. Потім із сином пішов до спеціалізованого магазину і придбав усе необхідне для цієї тонкої військової справи. Сучасними металошукачами забезпечили спонсори. На курсах вчили розміновувати радянські міни, а тут трапляються невідомі, біля яких треба добре помізкувати і попотіти. Загалом під час кожного розмінування спина вкривається холодним потом. Було б добре, якби Америка допомогла сучасними приладами, роботами, висловлює побажання Микола Іванович. А справ для саперного взводу щодня вистачає. Треба встановлювати «сигналки», нейтралізовувати снаряди та міни, які не розірвалися, будувати укріплення…

— Чи змінився я на війні? — перепитує борисполець Олексій Литвиненко, син мами нашої гуманітарної місії. — Так, тут набув життєвого і бойового досвіду, але не став жорстокий і бездушний, хоча бачив смерть, я навчився цінувати час, не перейматися дурницями, бо на тлі біди, яка випала на долю України взагалі і людей на Донбасі зокрема, всі інші проблеми видаються мізерними…

— Оце відносне затишшя дуже тяжко переносити, бо вже знаємо: таке буває перед бурею. Загалом я негативно ставлюся до перемир’я, ніхто з нас у нього не вірить. Це шанс для ворога перегрупуватися, доозброїтися. Не можна було зупинятися. Мені здається, наше вище командування не все зробило для перемоги, не відчувалося, що вони мають чіткий стратегічний план, — розмірковує зв’язківець Геннадій Шушковський.

— Сержант Славко Саржан, позивний — Піп, — представився немолодий боєць із борідкою, — бо в цивільному житті я був священиком і психологом із реабілітації нарко- та алкозалежних. Маю п’ятеро дітей.

— То ви тепер прибули лікувати сепаратистів?

— Їхня хвороба і справді психічна, але, на жаль, дуже важко лікується. Треба змалку виховувати патріотизм, європейські погляди, цінності, навчати жити за людськими, а не за блатними поняттями…

Блокпости тримають оборону

СТАЛИ шукати дорогу до 11-го батальйону. Доїхали до одного з блокпостів. Тут сказали: «Далі не можна — стріляють». «А туди?» — киваємо в інший бік. Там теж. «І нас щойно обстріляли. Але й ми їм усипали», — бійці показують на АГС (скорострільний гранатомет) із порожньою стрічкою.

Мінометний вогонь сепаратисти ведуть із «газелей» або джипів, у кузові яких — п’ятизарядний російський міномет «Васильок». Під’їжджають уночі до лісосмуги, а вранці смалять. Потім намагаються втекти, але це їм не завжди вдається. Сьогоднішній обстріл був очікуваний, кажуть хлопці. Цілу ніч на околиці міста перегукувалися та блимали ліхтариками ворожі навідники: «Ку-ку», «кря-кря», «ме-е-е». Обурюються: «Козли! Якщо таке відбувається, то наші орли вже знають: близько 11-12-ї почнуть свистіти міни...».

Розташування цього блокпоста зручне тим, що найближча «зеленка» — за кілометр од нього, він на узвишші, тож усе навкруги видно кілометрів за десять. Але водночас — усі бійці під ворожими прицілами, як на долоні. «Щодня на нас полюють, але ж і ми на них. Унадився нещодавно один із гвинтівкою калібру 12,7 — від такої кулі людину буквально розносить, — розказують. — Вчора вбили нашого снайпера Тигра».

Я звернув увагу, що всі хлопці без бронежилетів. Немає? «Та є, набридли, і нам якось уже по барабану, ми досягли такого стану, що куля нас не бере», — пояснили. Що ж це за стан такий? Невагомості душі, відповідають, коли вона не чіпляється за тіло, відчуваєш презирство до смерті й психічну виснаженість.

Виявляється, хлопці практично не сплять — і від надміру адреналіну, і від випитої кави. «Мене якщо снайпер не покладе, то можу вмерти від інфаркту, бо серце вже не витримує, — говорить Сергій, симпатичний бородань із зовнішністю вчителя історії. — А он, бачите, наші секрети, там хлопці в окопах тижнями лежать, не змінюючись. Їх би відвести десь у тил на кілька днів і дати виспатися, але замінити ніким — усі на постах і бойових чергуваннях. Вірите, ми припинили стежити за календарем, я навіть не знаю, який сьогодні день».

Виходить, недаремно бунтують солдатські матері й дружини, вимагаючи від генералів ротації бійців і хоч якоїсь раціональної організації служби військових у зоні АТО? Але, схоже, наші вищі командири невиліковно хворі на іловайський синдром. Не хочеться думати, що ставляться до людей, як до витратного матеріалу, але такий висновок напрошується, бо воюють не вмінням, а числом, як за сталінських часів…

Ми із зачудуванням і захопленням стежили за господарями блокпоста: Русланом Діденком із Неграшів Києво-Святошинського району, Олександром Домашенком із Яготина, Олександром Шевченком з Володимирівки, Анатолієм Коштарем із села Дудки Вишгородського району, Юрієм Семченком із Борисполя. Всі вони спокійно займались своїм ділом: хтось чистив зброю, хтось набивав стрічку АГС, хтось підправляв приціл СПГ, а хтось… варив на вогнищі борщ. Чи усвідомлюють ці герої, що своїми тілами прикривають Вітчизну, яку високу місію виконують? Звідки вони взялися в країні, народ якої 23 роки принижували лицеміри і злодії? Дехто тепер каже, що війна з Росією — безглузда, а кров лилася даремно, бо Мінські домовленості можуть звільнити сепаратистів од відповідальності і подарувати їм автономію. Не згоден. Ці хлопці відвоювали нашу гідність. Відповіли ляпасом на ляпас. Поставили на місце хама. Нас нарешті стали називати украми, а не хохлами…

— Ліворуч і праворуч по нас постійно ведеться вогонь із мінометів та «Градів», стріляють також із терикона навпроти Фащівки, тільки сьогодні зранку на наше розташування упало близько 15-20 мін, — розповідає командир 11-го блокпоста під селом Фащівка Балу. — Намагаємося не відкривати вогонь у відповідь, робимо це тільки тоді, коли нас атакують. Учора були вимушені наздогнати і знешкодити групу бойовиків, яка вела обстріл із міномета, встановленого на джипі. Тиждень тому у Фащівку зайшло близько ста спецпризначенців російської армії, зірвали свої шеврони і об’єдналися з ополченням, і зараз там укупі близько 180 бойовиків, у їхньому розпорядженні кілька танків і БТРів. Про яке перемир’я може йтись, якщо вони нас розстрілюють, а ми не можемо адекватно відповісти? Над людьми, які допомагали нам у Фащівці, тепер знущаються. Чекаю на команду зайняти це село, можу зробити це своїми силами. Вважаю, що треба діяти...

До 11-го батальйону так і не вдалося добратися через складний оперативний стан. Іменинник та його друзі, замість того щоб ласувати маминим тортом, відстрілювалися...

Такі реалії перемир’я на Донбасі.