П’ятниця, 17 березня 2017 року № 21 (19466)
http://silskivisti.kiev.ua/19466/print.php?n=34959

Дослівно

Євген ЯКУНОВ, заслужений журналіст України.

Звичайно, Путін не скоро помре. Але коли помре, чи готові ми будемо повернути Донбас в Україну?

Якщо ми зараз відмовляємо у праві називатися українцями тим, хто живе в окупації. Якщо збираємося евакуювати всіх, щоб, як у Трансільванії, коли прийде час, — «не вистачило українців». Якщо боїмося, що не ми асимілюємо донецьких, а вони нас. Якщо рвемо торговельні зв’язки (а миру у війні, як казав один мудрець, можна досягти лише трьома способами: перемогти, здатися або почати торгувати). Якщо в наших очах не згасає прагнення справедливої відплати.

Боюся, не готові.

Чим далі на захід, тим менше жалю щодо можливої втрати. Для Садового, наприклад, Донбас анітрішки не є дорогим.

А ось для мене є дорогим. Тому що без нього ми будемо як вовк, який потрапив у капкан і відгриз лапу, — вільні, але триногі. Тому що покірно віддати частину — не значить врятувати ціле (Петлюра здав ЗУНР Пілсудському, щоб врятувати УНР, але не врятував ні те ні інше). Тому що це частина української культури, така ж самобутня, як і одеська. І ще — тому що я жодного разу не був у Донецьку, і мені сумно подумати, що я там уже ніколи не побуваю. І сьогодні він мені, мабуть, навіть дорожчий за Львів. І я розумію, чому: втрачене завжди видається ціннішим.