• Доля країни

«Мінськ» чи таки «Будапешт»?

Михайло ГУБАШ.

Три роки минуло відтоді, як на Сході України почалась Антитерористична операція. Через кілька місяців «відзначатиме» своє триріччя й «Мінський процес», метою якого було залагодження конфлікту на Донбасі. Але, незважаючи на всі домовленості про численні перемир’я та «режими тиші», війна, нехай і гібридна, триває. Практично щодня гинуть люди — як військові, так і цивільні. Складається враження, що мінські угоди зайшли у глухий кут, виходу з якого немає. Чи справді це так? Якщо старий віз не везе, його ремонтують або міняють на новий. То, може, так і зробити з мінським форматом, замінивши його іншим, дієвішим?

ТАКЕ запитання пролунало під час прес-конференції директора Національного інституту стратегічних досліджень академіка НАНУ Володимира Горбуліна, присвяченій рішенню РНБО про тимчасове припинення переміщення вантажів через лінію зіткнення, яке ще називають «торговельною блокадою». Фахівці інституту провели комплексний аналіз наслідків такого рішення Радбезу, на підставі якого зробили висновки і внесли відповідні пропозиції. «Це рішення є необхідним, довгоочікуваним і водночас запізнілим щонайменше на півтора року», — підсумував В. Горбулін.

Відповідаючи на запитання, чи не на часі зміна «довгограючого» та, найімовірніше, безперспективного Мінського формату на Будапештський (за назвою однойменного меморандуму) з приєднанням до нього США та Великої Британії, Володимир Павлович відзначив: «Мінські домовленості були вимушеним кроком. Бо на той час склалася дуже важка ситуація на фронті і для армії, і для держави. Перемовини тривали 15 годин, але документ дуже далекий від досконалості. Пунктам про вибори і амністію передують три «безпекові»: припинення вогню, відведення озброєнь і верифікація цього процесу. Але вони жодного разу за ці роки не виконувались. Україна в цьому абсолютно не винна. Замінити мінський процес чим? У нас не було жодного іншого майданчика, де ми могли б вести переговори з Російською Федерацією. А потреба в них була.

Я вважаю, що залучення до цих переговорів США та Великої Британії значно посилило б позиції України. Але Росія на це не пристане. Наскільки мені відомо, всі пропозиції, які стосувалися розширення, зокрема від Польщі, не знаходили жодної підтримки з боку РФ.

Стосовно Будапештського меморандуму, то наша країна, гадаю, не змогла щонайефективніше використати ті зобов’язання, які лежали на Сполучених Штатах та Великобританії щодо незалежності України і її суверенітету. Проте це все ще залишається резервом для посилення нашої дипломатичної позиції».

Можливо, цю думку — зробити з боку нашої країни максимум зусиль для зміни Мінського формату на Будапештський — треба було б педалювати у найвищих владних кабінетах, адже питання війни і миру на Донбасі вкрай пекуче, а його розв’язання не тільки давно назріло, а й, здається, вже перезріває. Тож не варто чекати, доки вирішення проблеми впаде до ніг само собою, як стигле яблуко. Присмак перестиглого чи напівзгнилого плода може виявитися не вельми солодким. Варто б поспішити.

Але чи прислуховується влада до думки і порад вітчизняних учених? За словами Горбуліна, певна «кореляція» з владними інституціями є, але не настільки плідна, як хотілося б. Можливо, тому й виходить, що Україна, за словами керівника створеного в НІСД Центру досліджень проблем Російської Федерації док-тора політичних наук Максима Розумного, до блокади готова не була, на відміну від Росії, яка скористалась із ситуації (нею ж і створеної?) у власних інтересах. Чи не тому так відбувається, що у Кремлі на відміну від Києва до думки вчених не тільки дослухаються, а й самі замовляють професорам-академікам відповідні дослідження, розробку стратегії і тактичних кроків у вигляді всіляких «планів А», «Б» і т.д.?

Ну а поки що Росія, реалізуючи один із цих планів, використовує Донбас як ресурс розвитку — демографічного, виробничого та й військового. Цю думку висловив М. Розумний. Однак у міру вичерпання цього ресурсу її інтерес до названої території зменшуватиметься, як і підтримка нею населення, що там мешкає, вважає вчений.

«Схоже на те, що Росія, використовуючи мінський процес, від наміру повернути Донбас Україні у вигляді автономної і небезпечної території (з метою послаблення чи ліквідації Української держави), перейшла до плану «Б» — поступової його інтеграції у сферу російських інтересів. Такий статус може бути проміжним, але зберігатися дуже довго. Що потрібно Росії від Донбасу? Їй потрібен демографічний ресурс — працездатне населення, привчене до індустріальної праці, з певним рівнем освіти, готове працювати за невеликі гроші. Потрібен виробничий ресурс, який вона використовує частково на місці й зараз буде переоформлювати його з допомогою тимчасових адміністрацій, а частково вирізає ці потужності й вивозить на територію РФ. Ну, і понад 30 тис. озброєних людей — ціла нова армія. Це не означає, що найближчим часом Росія визнає «ЛДНР», в цьому нема жодної потреби. Щоб переконати місцеве населення у підтримці, достатньо визнати паспорти, полегшувати працевлаштування тощо. В міру вичерпання цього ресурсу Росія позбуватиметься й відповідальності за ці території і за долю місцевого населення. Звісно, можливий суто символічний крок якогось гіпотетичного «визнання», але виключно в контексті особистих заслуг і рейтингу Путіна на наступних президентських виборах. Інших стимулів для Росії немає», — вважає Максим Розумний.

Узагальнюючи ситуацію, Володимир Горбулін додав: «Сьогодні Російська Федерація повісила Донбас, як камінь, на шию України. Забрати повністю його до свого складу Росія не може, бо їм вистачає Криму, для того щоб сильно відчувати своє економічне становище... Я не думаю, що це може статися, хоча існує таке бажання в окремих ватажків у Луганській та Донецькій областях... Однак забирати Донбас на власну шию — навряд чи Росія на це піде».

Зрозуміло, нести на своїй шиї камінь, який тягне на дно, Україна не хоче і не збирається, про що, зокрема, свідчить і згадуване рішення РНБО разом із відповідним указом Президента. А це фактично означає смерть мінських домовленостей. І якщо світова спільнота зацікавлена в урегулюванні проблеми на Донбасі (а в цьому нема сумнівів, бо це пов’язано із загрозою безпеці країнам Європи, та й цілого світу), потрібно знайти інший формат — надійний і, головне, дієвий. З тим, щоб нарешті примусити безпосередні «сторони конфлікту», а це Україна та Росія, покінчити з гібридною війною та відновити на сході нашої держави статус-кво.

Нема сенсу змушувати Петра Порошенка виконувати «Мінськ», оголосивши вибори на Донбасі та прийнявши закон про амністію, особливо без гарантування безпекового питання вздовж лінії розмежування та передачі під контроль України її частки державного кордону, яку нині «тримає» РФ. Навіть на Заході є розуміння того, що сьогодні українське суспільство такі кроки влади не сприйме, вважаючи це зрадою Батьківщини. Тому від нашого Президента щодо цього мало що залежить.

Натомість від позиції та рішення російського лідера у розв’язанні проблеми Донбасу залежить практично все. Він має силу це зробити. Тому необхідно тиснути саме на В. Путіна, щоб домогтися миру на Сході України.

Ну а хто на це здатен? Звісно, що не Німеччина з Францією, що вже доведено подіями останніх років. А от Штати з Британією могли б натиснути (та й повинні, згідно з Будапештським меморандумом!). І не обов’язково «схиляння до миру» агресора має бути з позиції сили — на це реакція «крутого пацана» з Кремля, імовірно, виявиться непередбачуваною. Проте можна зробити йому таку пропозицію, від котрої, як кажуть, неможливо буде відмовитись. А такі «гачки» і щодо РФ, і щодо особисто Путіна є, зокрема у банківсько-фінансовій сфері. Потрібна тільки, як у нас полюбляють казати, політична воля. Тільки вже не вітчизняних владців, а лідерів світових потуг, тих же Сполучених Штатів Америки та Великої Британії.

Давно вже зрозуміло, що розв’язання проблеми залежить від однієї-єдиної людини, яка сидить у Кремлі. За її бажання, як бачимо, це можна було б зробити навіть у «нормандському форматі». Але вона не хоче. Висновок: значить треба примусити.

До речі, перебуваючи нещодавно з візитом у Великій Британії, Президент України Петро Порошенко заявив: «У нас немає миру через одну причину: росіяни не зацікавлені у встановленні миру. Вони зацікавлені у здійсненні контролю. Жодних компромісів. Просто — влада сили. І це ще раз доводить, що ми не маємо іншого шляху, аніж знайти мир через силу, а не умиротворення».