Криниця

«Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох…»

30 квітня відійшов за вічну межу поет, журналіст, публіцист, громадський діяч Герой України Борис Ілліч Олійник.

ЩЕ ЗОВСІМ недавно відзначали його 80-річчя. У Національній опері України, де відбувалося дійство, яблуку ніде було впасти: політики, театральні діячі, письменники, артисти, які читали його твори, імениті й заслужені, майстри слова, які розуміються на поезії, і дилетанти, що просто люблять її душею. Віншували ювіляра гучно, урочисто. Як того й заслуговував. А він вийшов на сцену ніяковіючи, ніби вперше стояв перед такою аудиторією. Трохи постоявши, вибачився, що мусить присісти, мовляв, напередодні, граючи у футбол, був влучним у забиванні голів, та, як з’ясувалося, передав куті меду. Отак жартами, миттєвими експромтами й сипав увесь вечір. Зокрема, нагадав усім фразу: «Ми не такі дурні, як з виду», яка народилася за часів його депутатства і стала серед людей крилатою. На сцені він був справжнім, зрозумілим, таким, як і у своїй поезії.

Його смерть болем озветься у серцях тисяч українців. Тих, хто працював пліч-о-пліч, знав його як державного діяча, і зовсім незнайомих людей, хто пізнавав його з віршованих рядків у 40 книжках, з твердої життєвої позиції, глибокого патріотизму, синівського ставлення до рідної землі, до жінки-матері, трудівниці.

Можна сперечатися з приводу його політичних уподобань, зокрема, багато хто не розуміє, чому патріот, глиба в українській поезії може ототожнювати себе із партією, нині забороненою в країні. Отримавши партквиток ще в молоді роки, він вважав себе комуністом до останньої миті життя. «Для мене комунізм у чистому вигляді — це ті Десять заповідей православ’я, які у важкі часи світили нашим людям зіркою світлого майбутнього», — казав Борис Ілліч.

Одинадцять років він очолював парторганізацію Спілки письменників України і пишався тим, що за цей час ніхто з письменників не був виключений з її лав або посаджений за ґрати за свої політичні погляди.

Будучи народним обранцем, у 1992-2006 роках він очолював Комітет Верховної Ради з питань культури й духовності. Його внесок в ухваленні закону про державну мову та інших актів, що утверджували українську державність, був неоціненним.

Ще за часів СРСР з високих трибун у Москві він не боявся говорити на теми, «закриті» десятиліттями Центральним Комітетом КПРС, зокрема про те, що боліло нам, українцям: Голодомор, Чорнобильську катастрофу. Для письменників і поетів він був і залишиться прикладом того, як всупереч політиці, у яку доводилося занурюватися, скільки всього може встигнути зробити творча людина за своє життя.

Чим би Олійник не займався, все життя вважав себе журналістом, газетярем і пишався цим.

«В заметіль, у дощ чи спеку, хай там чорт зна що із хмар,

Він подався в путь далеку.

Невмирущий, невсипущий, всюдисущий газетяр…», — писав ще на зорі своєї журналістської діяльності.

У 1958 році Б. Олійник працював завідувачем відділу газети «Молодь України». У журналі «Ранок» у 1962-1973 роках пройшов шлях від кореспондента до головного редактора. Був заступником головного редактора журналу «Дніпро» та старшим редактором видавництва «Дніпро». Згодом — заступником голови правління Спілки письменників України, завідувачем відділу, членом редколегії журналу «Вітчизна». У 1976-1991 роках — Секретар Спілки письменників України та СРСР.

«Всюдисущий газетяр», він побував майже в усіх гарячих точках міжетнічних конфліктів колишнього Союзу, про що розповів в есе «Два роки в Кремлі» («Князь тьмы»). На власні очі побачив страждання людей під час югославської трагедії, сам потрапив під бомбардування натівської авіації. З перших днів тієї війни рішуче виступав — у пресі, у Верховній Раді України та Раді Європи — проти ембарго Сербії. Неодноразово виїздив у «гарячі точки» Боснії-Герцеговини, після чого написав есе «Хто і з якою метою сатанізує сербів?», яке 1996 року вийшло окремою книжкою українською і сербською мовами на Балканах. Матеріали на захист сербів і чорногорців опублікував в українській, російській і зарубіжній пресі.

У травні-червні 1986 року Борис Олійник одним із перших приїхав у Чорнобиль, в зону, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України. Того ж року виступив зі статтею «Випробування Чорнобилем» в «Литературной газете» (Москва), в якій викрив злочинну діяльність Державної комісії із розслідування причин аварії на АЕС, яка всю провину за катастрофу поклала на персонал станції.

На початку липня 1988 року, виступаючи на XIX конференції КПРС у Москві, Борис Олійник, порушивши тему сталінського терору 1937 року, цілком неочікувано для присутніх завершив так: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія».

Він відійшов за вічну межу на 82-му році життя в пору, коли все живе росте і розвивається, тягнеться до сонця і радіє новому дню. Відійшов, залишивши нам у спадок усе те, що не розтратив у житті: доброту, порядність, внутрішню чистоту і велику любов. Вона у кожному слові його поезій, байдуже, яких: серйозних чи жартівливих, патріотичних чи ліричних. Вона причаїлася й поміж рядків — лише встигай розгледіти.

«А якщо казати відверто,

коли вийдуть шанси всі,

Я б хотів би, друзі, вмерти на останній, на четвертій, на газетній полосі...»

Лариса САЙ-БОДНАР.

Поетична антологія

Мелодія

Заболю, затужу, заридаю... в собі, закурличу,

А про очі людські засміюсь, надломивши печаль.

Помолюсь крадькома

на твоє праслов’янське обличчя,

І зоря покладе на мовчання моє печать.

Забіліли сніги, забіліли на цілому світі.

Опадає листок, як зів’яле чаїне крило,

Там, де ми відбули,

там, де наше відтьохкало літо, —

Забіліли сніги... забіліли сніги... замело.

Це приходить, мов сон

Це приходить до мене із марень:

Теплий шепіт і схлип — чи сльоза,

чи роса од ріки?

І на обрій вечірній ляга,

мов на еллінський мармур,

Ледь означений профіль і тиха лілея руки.

Я для інших одцвів,

я під серцем сховав свої квіти.

Я від ока чужого туманом осіннім укривсь.

Але якось вночі підійди і торкни мої віти —

Я тобі засвічусь, як нікому іще не світивсь!..

Заболю, затужу, заридаю...

в собі, закурличу,

А про очі людські засміюсь,

надломивши печаль.

Помолюсь крадькома

на твоє праслов’янське обличчя,

І зоря покладе на мовчання моє печать.

«Мати сіяла сон...»

Мати сіяла сон під моїм під вікном,

А вродив соняшник.

І тепер: хоч буран, хоч бур’ян чи туман,

А мені — сонячно.

Мати сіяла льон під моїм під вікном,

А зійшло полотно.

І тепер: хоч яри, хоч вітри крізь бори,

А я йду все одно.

Мати сіяла сніг, щоб він м’яко — до ніг,

А вродило зілля.

І хоч січень січе, а мені за плечем

Журавлі журавлять.

Мати сіяла хміль, щоб дівчат звідусіль

Станом я знаджував,

А вони, як на сміх, проминали усі,

Все ж одна — зважилась.

Мати вибрала льон. І вино вже давно

Хмільно так хмелиться.

І з-під крил журавлиних мені під вікно

Листопад стелиться.

Тільки квітом своїм при моєму вікні

Не опав соняшник.

щоб не тільки мені,

Щоб і вам сонячно.

Крик Чорнобиля

В цих лісах безборонно

гасають вовки, наче рейнджери.

Заблоковану зону обходить здаля навіть дощ.

Лиш тутешні зозулі,

що звуться «лічильники Гейгера»,

Не роки обіцяють, а числа рокованих доз.

І шаманської ночі безокого чорного місяця,

Коли землю, як в саван, загорне вологий туман,

На задалених цвинтарях

в небо обвуглене світяться

Сизо-цинковим одсвітом горбики чорнобилян.

Так оглухло і тоскно, і так одиноко-пустельно.

Тільки раптом із ночі дитям заголосить сова.

Тільки Діва Пречиста

із профілем Ліни Костенко

У простудженій церкві собою маля зігріва.

Тільки тіні шістьох,

спопелілих за всіх у четвертім,

Припадають до вікон, волають устами біди:

— Та озвітеся ж, люди!

Якщо ви забули про мертвих,

То живим постраждальцям подайте

хоч кухоль води!

Бо ніщо не забудеться: ані імення, ні дати.

Ми — не тіні. Ми — душі,

віднині вовік молоді.

І коли небеса возвістують годину відплати,

Ми посвідчимо вашу байдужість

на Страшнім Суді!

Європі

Ми тут жили ще до часів потопу.

Наш корінь у земну вростає вісь.

І перше, ніж учити нас, Європо,

На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.

Облиш: твій посміх нам не допече,

Бо ми тоді вже побілили Хату,

Як ти іще не вийшла із печер.

Живи собі, уходжено і сито.

Ми не питаєм з усміхом кривим,

Якою б ти була у цьому світі,

Аби ми плуг, і колесо, і жито

Не дарували пращурам твоїм.

Ми ж не виказуєм, яку недолю

Тобі вістило знаками біди,

Аби козацький стан у Дикім полі

Не зупинив азійської орди.

Живи собі. Ми зі своїм уставом

Не сунемось до тебе в монастир.

Але дозволь і нам за отчим правом

По-своєму облаштувати двір.

Так, ми в ґешефтах — і невмілі, й сірі.

Ви ж на торгах сягнули верховіть,

Та навіть вам шагреневої шкіри

В роковий час усе ж не докупить.

Земні діла сповна оплатить небо.

І в Судний День воздасться всім ущерть:

І тим, хто зрадив побратимство Ельби,

І тим, хто сербів рокував на смерть...

Життя мина... Усі ми перебудем:

Хто — при бандурі, хто — при гамані.

А що вже по собі залишим людям,

Судити не тобі, і не мені.

Відкриті наші предківські чертоги

Усім, хто має помисли незлі.

Прийдіте з миром! Та, заради Бога,

Не вчіть нас жить на батьківській землі!

У кожного — свої герби й знамена,

Свій лад і чин в державі й при столі,

Ми всяк своєї долі ковалі:

Вам до душі вертка синиця в жмені,

А нам до серця в небі журавлі.

Такі ми є. А ви такі, як є.

Борис ОЛІЙНИК.