Наша пошта

Врятований німцем і «мухами»

Лариса САЙ-БОДНАР.

с. Каришків

Барського району

Вінницької області.

Останній із каришківських ветеранів Другої світової війни Арсеній Миколайович Тичук вважає, що життя йому врятував німець, а віку додали «мухи».

УЛІТКУ 1941-го, коли розпочалася мобілізація, йому щойно виповнилося 18.

— Той день і досі у моїй пам’яті: субота, неймовірна спека, люди ходять легко одягнені й босі, а я, як кажуть у нас, зібрався, як до поїзда, ще й із речмішком за плечима. Бо дорога стелилась неблизька — до обласного центру, звідки нас ешелоном відправляли глибше на захід. А за Коломиєю вже розпочалися справжні бої.

Пройшовши дорогами війни цілим і неушкодженим, солдат мало не загинув за дев’ять місяців до Перемоги. Важко поранений у горло та плече, юнак був полонений і опинився в руках німецького військового хірурга, який… урятував йому життя.

— Коли вражина взявся мене оперувати, я відчув, що непритомнію, й уже попрощався з життям, — пригадує ветеран. — Аж ні! Згодом оклигав — лише тому, що все було зроблено на найвищому професійному рівні. Але після цього настали ще чорніші дні. Нас, полонених, більшість із яких були поранені й потребували хорошого харчування, навпаки, морили голодом. І таки домоглися свого: ми були не схожими на людей — тільки шкіра і кістки. І так впродовж дев’яти місяців. Практично відбувався природний відбір — виживали сильніші. І я серед них.

До рідної домівки Арсеній потрапив лише через два роки після закінчення війни, коли відбув ще й строкову армійську службу в складі групи радянських військ в Угорщині.

У рідному селі зайнявся впорядкуванням колгоспної пасіки. Відтоді й бере початок його історія з «мухами». Так він називає працьовитих бджіл і жартує, що з ними провів у житті більше часу, ніж із дружиною Марфою Макарівною, п’ятьма синами — Василем, Іваном, Петром, Анатолієм, Віталієм та донькою Ніною.

— Бувало, загравався зі своїми підопічними, що й на обід не встигав додому сходити. Тоді назбираю жменьку неживих «мух», пожую, водою зап’ю. Ось і пообідав, — хвалиться.

Зате його пасіка була найкращою у районі. За неї він має стільки грамот, скільки, певно, не мав ніхто з його колег. Та ветеран не козиряє ними:

— Ет, невелика заслуга. Просто працював із душею, та й годі. Я любив свою роботу, а «мухи» мене.

Коли вийшов на заслужений відпочинок, давав раду домашній пасіці. У 90 років склав повноваження, мовляв, «мухи» фальші не люблять, а доглядати їх, як перше, уже трохи бракує сил.

Та ветеран намагається триматися бадьоро. Коли за столом збирається вся родина, надто 17 травня, на його день народження, першим проголошує тост: «За всю родину — телеп усередину!». А перехиливши чарчину, додає: «Дай Боже, щоб ви прожили стільки, скільки я, і при такому ж здоров’ї. А більше — скільки зможете!».

На фото з сімейного архіву: Арсеній Миколайович Тичук із правнуками.