Наша пошта

Солдат

Олександер ШУГАЙ.

м. Київ.

Йому однаково чи ні

Стояти тут у полині —

Не в Трептов-парку —

біля школи,

В сумні, хоч рідні, видноколи

Втопивши очі кам’яні?

Стоїть. Кого він стереже?

Тут школярів не чути вже.

Нема і школи на майдані,

А тільки згуки бусурманні...

Пильнує привидів? Невже?

В руках у нього автомат.

В шоломі... Сказано ж —

солдат.

З війни всесвітньої коли ще

Вернувся він на пожарище,

У мир повіривши стократ.

Була ж тут школа! Так, була.

Роїлись учні із села...

Він подолав чужі дороги,

Здавалось, після Перемоги

Земля воскресла, ожила.

Та знов село — як по війні...

Йому однаково чи ні?

Він визволяв Варшаву, Прагу,

За Будапешт явив одвагу,

Тепер стоїть у полині.

І прізвищ тих нема вже

нині —

Козацьких, що на цім камінні...

А він же з ними в бій ходив.

Оборонив-таки півсвіту,

А що лишив для заповіту —

Села свого не захистив.

Невже це і його вина,

Що тут триває ще війна?

За що, як личило герою,

На смерть стояв він

під Москвою,

І чим віддячила вона?

Де ж ділись українці? Де?

І що попереду гряде?

Чи українці вже ординці?

Не жити — виживать

навзгинці?

Хто їх у небуття веде?

Усім байдуже? А чому?

Хто клич подасть?

Подасть сурму?

Мені здається, знайде сили

І оживе кам’янотілий,

Бо не однаково йому!