Наша пошта

Доля матері

Борис ДУЧЕНКО.

ВІЙНА завжди була тяжким випробуванням не тільки для чоловіків, а й для жінок. Цю історію часів Другої світової про свою матір Марію та її нелегку долю розповів мені Іван Сергійович Горбачук, житель м. Старокостянтинова Хмельницької області.

Марія Петрівна народилася далекого 1910-го в селі Зелена Антонінського району Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області. З дитинства тяжко працювала. В церковнопарафіяльній школі провчилася тільки один день. А наступного прийшла бабуся і забрала з уроків, бо треба було коноплі витягувати з річки. Після одруження на запрошення родича разом із чоловіком Сергієм Тодосьовичем Горбачуком поїхала на заробітки в смт Кегічівка Харківської області. Тут і застала їх війна. Марія залишилась із шістьма дітьми на руках, а Сергій пішов боронити Батьківщину від ворога. Тяжко їй, сердешній, доводилося з такою великою сім’єю. Втім, на початку червня 1942-го прийшла ще більша біда. Фашисти зігнали жителів Кегічівки та військовополонених у центр селища, вишикували у колону і погнали на захід. Аби легше було пересуватися з дітьми, Марія Петрівна взяла з собою візок і телицю. Гадала, худобина тягтиме візок, але задум не вдався. На візку їхали чотирирічний Андрій, трирічна Віра та восьмимісячна Люба. 11-річна Настя вела телицю, а 13-річна Надя та восьмирічна Марія штовхали візок, який тягнула мама. В одному з сіл, через яке проходила колона, місцеві жінки просили Марію віддати їм двох найменшеньких діточок, розуміючи, яка доля їх чекає, проте вона відмовилась, бо не могла відірвати від себе рідні кровинки і надіялась із Божою допомогою вибратися з цієї біди.

Серед охоронців-поліцаїв Марія Петрівна впізнала сусіда — жителя Кегічівки Павла, який і допоміг їм утекти. Два з половиною місяці пішки Горбачуки добиралися на Хмельниччину, подолали майже 1000 кілометрів. Харчувалися тим, що давали люди, і тим, що знаходили в лісах. Тяжкою видалася дорога назад, але вони таки дійшли до Зеленої. Рідні зустріли Марію зі сльозами на очах, дивуючись її витривалості та терпінню. Перепочивши, жінка дісталася сусідньої Тернавки, де жила з чоловіком до війни.

У листопаді 1943-го знайомі переказали Маринці (так її звали в селі), що Сергій потрапив у полон і перебуває у концтаборі в м. Проскурові. Пішки вона пішла туди і за теплий одяг зуміла виміняти в охоронця-поліцая чоловіка. 1944 року в них народився син Іван. Після звільнення Кам’янець-Подільської області від окупантів Сергій Тодосьович знову пішов на війну. Воював відважно. Під час бою за м. Люблинець (Польща) знищив двох ворожих кулеметників, які вели вогонь по піхоті, за що був нагороджений орденом Червоної Зірки. В цьому бою отримав тяжке поранення, у результаті якого втратив ногу.

Після війни Марія Петрівна працювала в колгоспі різноробочою, а Сергій Тодосьович у млині. Народили ще двох дітей — Ганю та Миколу. 1950-го сім’я Горбачуків поїхала на заробітки в Карелію. Однак життя на чужині не сподобалося Марії і вона повернулася додому, а Сергій із трьома дітьми — Настею, Марією і Андрієм — залишився. Невдовзі чоловік одружився на місцевій жительці, а діти повернулися до матері. За декілька років він приїхав на Хмельниччину на гостину. Ще й дружину Олену привіз. Мабуть, тільки така людина, як Марія — з доброю душею і відкритим серцем, — могла щиро прийняти таких гостей.

Померла Марія Петрівна 1998-го, не доживши два місяці до 88 літ. Сергій Тодосьович похований у Карелії.