Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Згадаймо Майстра

Я — народ

_{Гумореска}

Іван СОЧИВЕЦЬ.

Ой яке гарне слово — народ!

Скрізь його виголошують.

Скрізь на нього посилаються.

Дехто ним навіть лякає.

Довго я те слово сприймав як абстракцію. Потім дійшло: народ — це ж і я. Це ж і дружина. Це ж і Вітька наш малий — теж народ.

І ще я допетрав, що всі тільки про народ і піклуються. Тобто про нас і нашого малого Вітьку...

Якось іду, а біля стадіону гармидер. Не в розумінні безладдя, а гармидер організований. Санкціонований. На трибуні промовці, внизу — слухачі. Довкола мирна міліція.

І чую з гучномовця: «Цього вимагає народ!..»

У промовця голос гучний. Чуб мокрий. Обличчя буряком столовим відливає. Він дметься. Розпинається. Аж шкода на ті муки дивитися. Але ж то за народ. Від імені народу.

«Стій, — ляснув я себе по лобі, — я ж теж народ. То це він і від мого імені кричить. І від імені нашого Вітьки. Але ж ти, добродію (на трибуні чомусь усі «добродії»), нас не запитував, чого ми хочемо і як хочемо».

— Хто це тут зібрався? — питаю одного широкоплечого, що тяжко сопе у такт промовцевих вигуків.

— Ті, що треба, — відгиркнувся широкоплечий. — А ти не вловлюєш? Вони ж за народ.

— А в тебе вони питали, чого добиватись?

— Навіщо мене питати? Я так собі.

— Але ж ти народ?

— Та ніби, — буркнув широкоплечий.

— Доручав ти їм таке говорити?

— Я ні. А ти доручав?

— І я ні. То чому ж вони від нашого імені?

— Ну, ти не розпатякуй! — зиркнув на мене співрозмовник. — На те мітинг, щоб від народу говорити...

Іншим разом потрапив я на збори організації з якоюсь чудернацькою назвою. І ці теж від імені народу. Один так і сказав: «Народ вручив нам свою долю, ми за нього голови свої покладемо!».

А засідання сесії послухаєш, то тільки й чуєш, що «народ» та «народ». І партійна більшість за народ. І демблоківська меншість — за народ. І всі йому, народові, добра хочуть. І землю віддають. І фабрики та заводи. І владу теж. Керуй, пануй, збагачуйся. Хоч мільйонером ставай. Обіцяють. Роздають...

Одні воліють президента. Інші — навпаки. І неодмінно на народ посилаються.

Часом сидиш, за голову вхопишся і думаєш: за ким його йти? За Левком? За Грицьком? За Іваном чи за Степаном? Уже доходило, що один одного за петельки брали, чубилися за долю народу.

Одні народні обранці їдуть за кордон, бо хочуть добробуту своїм людям. Інші умовляють селян не сіяти хліба, бо бажають щастя народові. Той на площі галасує, той штовханину вчиняє. І всі — в ім’я народу. За його процвітання.

А ми — я, моя дружина, наш Вітька і мешканці будинку, а то й цілого міста чи села — дивимось на все те, чекаємо і ніяк не можемо збагнути, хто ж із тих борців за народ справді за народ.