• Слава України

Любив свій край усім серцем

Володимир БУРБАН.

16 травня виповнилося 200 років од дня народження Миколи Івановича КОСТОМАРОВА — видатного історика, українознавця, письменника, фольк­лориста, ініціатора заснування Кирило-Мефодіївського братства, побратима Т. Г. Шевченка.

ДОЛЯ цієї непересічної особистості міцно пов’язана з долею України, спробами її національно-державного відродження. Позашлюбний син російського дворянина, мати якого була українкою-кріпачкою, народився 16 травня 1817 р. в с. Юрасівка Воронезької губернії. Коли батько трагічно загинув від рук своїх лакеїв — грабіжників, мати, спродавши частину статків, домоглася, щоб її синові-кріпаку дали «вільну». Микола навчавсь у приватному пансіоні, Воронезькій гімназії, успішно закінчив історико-філологічний факультет Харківського університету. Мав фантастичну пам’ять: прочитавши кілька сторінок незнайомого тексту, міг повторити його слово в слово.

Коли після університету пішов на військову службу, то натрапив на багатий архів козацького Острозького полку. Ці унікальні матеріали пробудили в ньому нездоланний потяг до історії, української зокрема. Відтоді українська тема стала однією з провідних у житті і наукових пошуках Костомарова. Сучасники згадували, що він палко любив малоруську народність, понад усе співчуваючи долі простого люду, і його найзаповітнішою мрією було визволення цього люду від поміщицького гніту. Його обурювало зневажливо-презирливе ставлення до українців: «Я повсюду слышал грубые выходки и насмешки над хохлами». Українофобію за царату успадковано Росією часів «розвиненого путінізму». Дослідник заглибився в історію українського народу, написавши фундаментальні праці «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Павло Полуботок», та цілу низку досліджень з історії Росії, зокрема «Русская история в жизнеописаниях ее важнейших деятелей», причому найбільше уваги приділив саме українським діячам. Русист по суті, Костомаров, як свідчать дослідники його творчості, обстоював самостійність української нації і окремішність українського історичного процесу, що, на його думку, є втіленням вільнолюбного, демократичного духу народу. «Ми геть не соромимось ні Павлюків, ні Наливайків, ні Кармалюків, бо вони виражали те, що було у народному серці».

Костомаров пішов далі, обстоюючи ідеї українського національного відродження і навіть українського месіанства. Про Москву як «Третій Рим» навіть і мови не вів. Згадаємо із вдячністю програмний твір Кирило-Мефодіївського братства (з участю В. Білозерського, М. Гулака, П. Куліша, Т. Шевченка та ін.). Російський уряд розгромив цю організацію, серед засуджених його членів був і М. Костомаров. Вирок — рік ув’язнення в Петропавлівській фортеці та заслання до Саратова. «Когда нас разводили по номерам, — згадував Микола Іванович, — Шевченко, прощаясь со мной, сказал: «Не журись, Миколо, ще будем колись укупі добре жити». Після повернення Шевченка із заслання Костомаров часто зустрічався з поетом, але особливо дружніх стосунків між ними не виникло, оскільки не було і повної ідейної близькості. Втім, це не завадило взаєморозумінню, бо обоє служили високій меті — визволенню народу. Смерть Шевченка Костомаров сприйняв як важку особисту втрату.

Нелегко осягнути таку могутню особистість, якою був Микола Іванович Костомаров. Насамперед величезна і понині актуальна його наукова спадщина. Він був перший дослідник історії України. Збирав і видавав фольклорні й етнографічні матеріали («Об историческом значении южнорусского народного творчества», «История казачества в южнорусских народных песнях»).

Затим Костомаров стояв біля витоків української літератури, належачи до Харківської школи романтиків. Видав збірку поезій «Українські балади», «Вітка» та ряд прозових творів. Міцна дружба поєднувала його з П. Гулаком-Артемовським, Г. Квіткою-Основ’яненком та іншими українськими літераторами. Перекладав українською мовою твори Д. Байрона, У. Шекспіра, був у першій когорті українських критиків.

Микола Іванович, як ад’юнкт-професор Петербурзького університету, показав себе блискучим оратором — майже кожна його лекція завершувалась овацією. Обраний почесним професором Київського університету, якому перед кончиною заповів свою величезну бібліотеку. Помер Микола Іванович 19 квітня 1885 р. в Петербурзі.

В історію науки увійшов як плідний історіограф, доктор історії, член-кореспондент Петербурзької академії, багатьох інших наукових інституцій Росії і зарубіжжя.

…Тут варто було б поговорити про те, як ми пошановуємо величезні заслуги М.І. Костомарова перед Україною. Але... Не вдаючись до подробиць, зауважимо лише, що в радянські часи на честь «укр. і рос. буржуазно-ліберального історика» (УРЕ) навіть не названо у Києві вулиці. Немає такої вулиці у столиці України і сьогодні. Що тут можна сказати?