Наша пошта

• Нитка роду

Батьків скарб

Ігор ТАБІНСЬКИЙ.

Львівська область.

На фото автора: брати Микола та Роман із батьковим «скарбом», який пролежав у землі 70 років.

ТАТОВІ було десять років, коли дід Роман, один із найкращих у Корсові Бродівського району господарів, у якого навесні 1947-го добровільно-примусово забрали до колгоспу геть усе включно з сільськогосподарським реманентом, вирішив заховати від совітів бодай борони. Як добре смерклося, викопав за клунею яму й акуратно поскладав одна на одну три металеві решітки з лискучими зубцями. Гадав, ненадовго, адже ті, «другі», совіти, як шість років тому «перші», колись заберуться з його землі, а борони в господарстві завше потрібні. Та «другі» совіти з української землі йти не поспішали, і борони терпляче, мов підпільники, ховалися під кількома шарами ґрунту від радянської колективізації. Так дідо й помер, не вважаючи за потрібне витягувати їх на волю. Здавалося, без господаря борони в землі осиротіють, вкриються іржею безпам’ятства й нікому більше не будуть потрібні. Тим паче, що з хутора Дубини сім’ю Софії та Романа Табінських нова влада змусила перебратися на центральну садибу села, як і решту хуторян (така була тоді політика боротьби з одноосібниками), і колишнє обійстя спорожніло, заросло чортополохом. Спробуй відшукати ту законспіровану яму з трьома боронами.

Втім, про них завше пам’ятав старший син Микола. Ті борони у дитинстві дзвонили йому своїми кільцями на возі, коли їхав із батьком у поле на оранку. Не раз снилися, виблискуючи на сонці зубцями, вже дорослому. З віком він дивився на них не просто, як на звичайні розпушувачі ґрунту, а як на символ одвічної хліборобської праці, родовідної гілки пам’яті. У незалежній Україні ті борони ще більше шкребли йому душу, немов волали визволити їх, знайти і знов поставити на рідну землю гострими зубцями. Часто своїми думками ділився з молодшим братом Романом, котрий лишився господарювати в селі, радився, як віднайти місце, де закопані батькові борони. І нарешті в одній порослій місцині металошукач таки подав рятівний знак. Борони — на волі!

Середульшого з братів, дядька Івана, вже немає, одійшов у засвіти. Дядько Роман ще при силі й нині, як колись дід, розпушує тими боронами поле. А старшому — Миколі, татові, який упритул наблизився до восьмого десятка, вони потрібні були лише для того, аби на схилі літ ще раз поглянути на них і поцілувати. Нагріті на сонці зубці теплі, як дідові пальці. Коли 10-річним тато вправно поганяв на полі, дідо завжди гладив його по голівці. Рука була шкарубка, але тепла-тепла...