Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• Нитка роду

Заповідь бабусі Мотрі

Світлана ОСТАПА.

Вінницька область.

Фото з сімейного архіву.

ДІТИ 90-літньої Мотрони Хомівни Петрук давно вилетіли з родинного гнізда. Кличуть неньку жити до себе, а вона відмовляється: сама дає собі раду в своєму обійсті в рідному селі Гранів Гайсинського району. Тримає господарство, бо має ж щось дати дітям-онукам-правнукам, коли ті приїздять у гості. Щодня читає газети, слухає новини. До неї приходять за порадою односельці. «Місцевий авторитет», — жартують рідні.

…Мотрі було лише 11, коли її батька розкуркулили і на 10 років заслали до Магадана як особливо небезпечного злочинця. Мати залишилася сама-самісінька з чотирма дітьми. Двох старших відправила на навчання, найменшого — пасти людську худобу, а 11-річну Мотю — наймитувати до Києва.

Дівчинка мала бавити двох дітей, а ще закуповувати продукти. «Це був 38-й, Фінська війна, — згадує Мотрона Хомівна. — Продуктів не вистачало. Вставати доводилось о четвертій ранку, щоб одночасно зайняти кілька черг: за хлібом, картоплею, молоком. Одного разу знесилена заснула в обід і не почула, як у двері дзвонила господиня. Ох і била вона мене тоді...»

Через рік Мотря повернулася додому, пішла до школи. Коли почалася війна і німці окупували село, мати ховала старшу дочку — боялася, що вивезуть ту до Німеччини. А забрали Мотю. Бо висока була, не вірили, що їй тільки 14. У товарному вагоні привезли до Перемишля, де вона стала працювати на заводі. Потім перевели до польського фермера, у якого доглядала свиней. Варила картоплю їм і харчувалась нею сама.

Відважна була, тож наважилася з трьома дівчатами на втечу. Дійшли до Львова, а там утікачок затримала поліція. Відправили до табору в Німеччині. Знову робота на заводі, побої, голод…

День, коли навесні 1945-го її звільнили американці, запам’ятала на все життя. «Нас передали росіянам. Декого лишили ще на півроку у військовій частині», — згадує бабуся Мотря. Повернулася в рідне село аж у листопаді 1945-го. Була в одній свитці та боса, бо взуття вкрали, коли заснула в якомусь сараї.

Із першим чоловіком прожила всього три місяці. Пішла від нього вагітна донькою Валентиною. «Павло був дуже скупий, сварив навіть, якщо сусідській дитині чашку молока давала. А через чотири роки зустріла Андрія», — розповідає Мотрона Хомівна. Припав їй до душі хлопець, бо був добрий, працьовитий, не пив, не курив. Понад 50 літ прожили разом, виховали сина Юрія й доньку Ларису. Троє дітей подарували їм шестеро внуків та трьох правнуків, які тепер за звичаєм збираються родиною на Різдво та Великдень. Немає вже діда Андрія, полишив цей світ. І дня не минає, щоби бабуся Мотря не згадала коханого чоловіка.

«Коли б не він, то не знаю, як би я пережила півтора року, коли син служив у Афганістані. Його підтримка, а ще молитва додавали мені сил», — зізнається вона. І дуже співчуває матерям, які нині чекають своїх дітей із війни на Сході України. Молиться за них щодня.

«Добрішої душі ми не знаємо», — відгукуються про неї діти й онуки. А бабуся Мотря переконана, що для миру і в родині, і в країні не так уже й багато треба: любити одне одного і ділитись усім.