Наша пошта

• Із болем у серці

Досить нам уже воювати

Юрій КОВЧ.

с. Мітлинці

Гайсинського району

Вінницької області.

«ВІЙНА принесла стільки горя й біди у нашу сім’ю, що досі її проклинаю», — так розпочав наше спілкування зі сльозами на очах і невимовним душевним болем інвалід І групи Другої світової війни, 88-річний Володимир Дмитрович Мендусь. На ній 1942-го загинув його батько Дмитро Арсентійович. І залишилась мати із сімома дітьми на руках. Володимир поміж них був найстарший. Допомагав матері виконувати чоловічу роботу, взяв клопоти по господарству на себе.

А навколо вирувала війна. Діти боялись вийти на вулицю — німецькі окупанти лютували, нікого не шкодуючи, бо неподалік у лісах активно діяли партизани. Невдовзі 14-річний Володимир і собі подався до них, щоб помститися за загиблого батька, змарнілу від війни матір, напівголодних переляканих братів і сестер. До речі, на сьогодні живими залишилися тільки він та сестра Галина. У партизанському загоні юному меснику доручили стежити за переміщенням живої сили та техніки, за діями окупантів. Якось ті намірились забрати із колгоспної комори пшеницю, щоб відправити її у Німеччину. Та Володимир вчасно повідомив про це партизанів, і вони вночі розстріляли німецьку охорону й возами забрали збіжжя. Коли радянські війська на початку березня 1944 року звільнили рідний край од гітлерівської нечисті, їхній партизанський загін повним складом приєднався до них. Фронтовик згадує, що пішов далі воювати… у чому був одягнений. У цивільному пошарпаному одязі, порваному взутті. Та тоді на це ніхто не зважав. Головне було якнайшвидше прогнати з рідної землі окупантів. Мендусь звільняв рідну Вінниччину, територію Західної України. Водночас закінчив короткотермінову полкову школу. Отримав звання сержанта, потрапив у танкові війська.

Після перемоги Володимир Дмитрович повернувся додому. Жити було ніде — фашисти спалили батьківську хату. Тож був вимушений податися на заробітки, на відбудову шахт та заводів Донбасу. Два роки відпрацював там і нову хату таки звів. Невдовзі одружився з односельчанкою Євгенією. Разом виростили, викохали трьох доньок. 12 років тому дружина померла, та й його поступово сили полишають. Ветеран уже не спроможний самотужки вийти на вулицю. Болять Володимирові Дмитровичу Мендусю фронтові поранення, не менше ятрять душу і розум пекучі думки: за що воював? Коли на Україну знову прийде мир? Досить вже їй бідувати, війну за війною переживати…

На фото з сімейного архіву: Володимир Дмитрович Мендусь.