Наша пошта

• Чим душа багата

Захоплення батька об’єднало родину

Лідія НАКОНЕЧНА.

Житомирська область.

У СЕЛИЩІ Червоне, що на Житомирщині, всі знають та поважають родину Андрійчуків. Михайло Іванович і Тетяна Григорівна переїхали сюди із сусідньої Городківки. Там молода вчителька працювала у місцевій школі. Щаслива випадковість звела її з сільським хлопцем Михайлом, який невдовзі запропонував дівчині руку і серце. Про це подружжя згадує з теплом і гордістю, адже в парі вже майже сорок років, половину з яких Михайло Іванович займається різьбою по дереву. Не раз на районних святах виставлялись його роботи. Але то були дрібні експонати, а мені хотілося побачити майстра за роботою, помилуватися його габаритними витворами.

Ще не ступивши на поріг оселі, зрозуміла, що не помилилася адресою: невеличку терасу підпирали дві різьблені опори. Зустріла мене гостинна господиня, яка виявилася ще й цікавим екскурсоводом. Воно й не дивно, адже після виходу на заслужений відпочинок Тетяна Григорівна завідує музеєм Червоненського цукрозаводу. Багато років була головою профкому цього підприємства, а Михайло Іванович працював тут слюсарем і мав чудове захоплення — різьбярство, яке згодом стало справою його життя. Тетяна Григорівна з гордістю показує роботи чоловіка. Вони є в кожній кімнаті: кухонні меблі та м’який куточок, ліжка, тумбочки, столи і столики, стільці, свічники, ікони.

Захоплення різьбою, яке потребує терпіння, часу і системного підходу до справи, прийшло до Михайла Івановича саме тоді, коли і на роботі, і вдома кінця-краю праці немає. Цікавлюсь у майстра, що його спонукало взятися за різці.

— У моїй рідній Городківці поблизу нас було обійстя іменитих братів-скульпторів Володимира та Станіслава Мух. Я часто там бував. Бачив, як Станіслав Васильович вибивав на камені розп’яття Ісуса Христа (цей знак встановили на сільському кладовищі в пам’ять про померлих у роки Голодомору), і якось насмілився попросити дати мені ескіз образу Спасителя. Гадаю, до цього необхідно було внутрішньо дорости, щоб відчувати таку потребу. Коли спробував і у мене вийшло, зрозумів, що хочу працювати з деревом і далі, оживляти його. Так, одна з моїх робіт прикрашає вівтар Лебединецької церкви, інші роздарував рідним та близьким. Зокрема, синам Костянтину та Богдану, онукам Дар’ї та Матвію.

Хоч діти живуть у містах, та до батьків приїздять часто. У затишному сімейному колі цінується все: і мамина смачна кухня, і батьківські поради, і дитяча поміч. Та й житейські проблеми легше вирішувати гуртом. Є ще один родинний секрет: дітей та онуків кличе до рідного дому небуденне, творче захоплення батька, яке приваблює і об’єднує всіх.

— Хтось із них прагне так само творити? — запитую у Михайла Івановича.

— Онук Матвій, хоч іще малий, долучається до роботи — ось ці дитячі дерев’яні шаблі ми з ним робили вдвох, — хвалиться чоловік. — Дай Боже, всім розуму та мудрості, щоб ці шаблі не знадоблялися нам, українцям, у житті. Сім’я, родина, рідна земля. Що може бути цінніше і дорожче? Ми прагнемо краси, злагоди й любові. І, звісно, миру.

Свою життєву позицію майстер демонструє і у власних творчих доробках.

На фото автора: Михайло Іванович Андрійчук зі своїми роботами.