Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

•  А що думаєте ви?

Найкраща спілка — чоловік і жінка

Олександр ХОВДАТІН.

с. Сукачі

Іванківського району

Київської області.

У минулому випуску «Вербиченьки» прочитав гнівного листа від Ніни П. із Полтавщини. Читачку, за її словами, «зачепило за живе» інтерв’ю із психологом Людмилою Царенко. Щось занадто, пише жінка, пані Людмила чоловіків захищає, а вони ж, мовляв, того не варті. Всі негаразди в родинах через них. У цьому на своєму досвіді переконалась. Як чоловік, а отже, «об’єкт» обговорення, хочу висловити свою думку.

З ДАВНІХ-ДАВЕН родина вважалася найбільшою цінністю у житті людини. «Допоможи, Боже, нежонатому, а жонатий і сам собі допоможе», — хрестилися колись жіночки, жаліючи тих, хто довго був без пари. Для чоловіка немає кращого друга і порадника, ніж дружина. А для жінки з добрим чоловіком життя на радість. Влучно каже народна приказка: «Найкраща спілка — чоловік і жінка».

Родинна злагода та любов є основою сім’ї. Та не завжди сімейний віз котиться рівною гладенькою дорогою, трапляються на ній і вибоїни. У давнину, якщо життя під одним дахом починало не ладнатися, практикувалася «розходка». Подружжя на деякий час вирішувало пожити нарізно, щоб будь-якого дня зійтися знову. Цей перепочинок влаштовували для того, щоб витягти сімейного воза на пряму дорогу.

Сім’я — це продовження роду, а ще — оселя, двір, господарство. Основна турбота про них покладалася на чоловіка, адже він господар. Без хазяїна двір плаче, а без жінки — хата. За всіх часів справжній глава сім’ї вирізнявся самостійністю, відповідальністю, твердістю характеру. Він мав жити і господарювати своїм розумом. Лінуватися, позичати гроші, пиячити — сором для чоловіка. А мудра жінка завжди підтримувала, розраджувала і шанувала його. Якщо хотіла скерувати справи господаря, то робила це не напористо, лайками, а лагідно, з поступливістю. Недаремно ж кажуть: чоловік — це голова, а жінка — шия. Крутить вона цією головою, але з розумом. Бо горе тому дворові, де «курка кричить, а півень мовчить» або «де корова вказує волові».

Після смерті діда чи батька спадщину ділили порівну. В жодному разі їі не продавали — ніщо з родинного майна не повинно було потрапити до чужих рук. Сімейні реліквії, речі передавалися з покоління в покоління. Вони несли пам’ять про тих, хто народив, спорядив у світ, був поруч радісної і тяжкої хвилини...

За цими законами жили, множились, квітнули українські роди. І так має бути, допоки світитиме над Україною сонце.