Наша пошта

• Сьогодні — День знань

Прийшов Наум у вересні

Лариса КОМАР.

с. Каришків

Барського району

Вінницької області.

На фото автора: Анастасія Гуменюк та Софія Комарчук зі своєю вчителькою.

КОЛИ учитель математики Каришківської загальноосвітньої школи І—ІІ ступенів Аліна Володимирівна Сай-Боднар поспішає на роботу, учні, у яких вона класний керівник, дарма що вже шестикласники, не соромлячись щодуху мчать назустріч. І кожен намагається відвоювати в іншого право піднести вчительський портфель. Зазвичай це хлопчики. Їх у класі троє. Стільки ж дівчаток. Така кількість дітей у класі вже не дивина для сільської школи.

— До речі, це добре чи погано саме для навчального процесу? — цікавлюсь у вчительки, яка водночас ще й шкільний педорганізатор.

— Для дітей, особливо тих, хто тяжіє до математики, з одного боку добре, бо вони, вважай, відвідують індивідуальні заняття. З іншого — коли учнів багато, вони можуть запропонувати різні способи вирішення однієї й тієї ж задачі, відтак цікаво порівняти чи протиставити одна одній різні точки зору, посперечатись. А що вже казати про уроки літератури чи історії, на яких що більше учнів, то ширше поле для творчості, дискусій. І для вчителів, і для їхніх вихованців!

— Оптимізму додали нинішні першокласники. Їх цього року 15! — аж світиться новиною Аліна Володимирівна.

Бо це — її рідні стіни і питання переведення школи у статус початкової, яке останнім часом нависає через нестачу учнів дамокловим мечем, їй болить чи не найдошкульніше.

Вся її родина жила і навчалася в Каришкові. Сюди після педінституту, так само викладачем математики, прийшла працювати мама Поліна Савівна Кучинська, а згодом, закінчивши Барське пед­училище, учителем початкових класів і вона сама. Паралельно з роботою здобувала вищу освіту у Вінницькому педінституті. Тут розгледіла і свою долю — Анатолія Миколайовича. Крім того, що вчителював, він свого часу був і директором школи, тому практично всі шкільні радощі й тривоги автоматично перекочовували зі шкільних класів до їхнього дому.

Колись, у період розквіту колгоспу, коли село Каришків росло і розвивалося, місцева десятирічка була чи не найбільшою і найкращою в області. Кожен клас починаючи з четвертого мав по дві паралелі. За підтримки місцевого господарства школа жила на широку ногу і була не тільки храмом освіти, а й осередком усього найцікавішого і найпрогресивнішого в селі.

Учитель-історик Григорій Трохимович Тичук, який довгий час був директором і завучем, колись слушно зауважив, що доля сільської школи завжди залежала від економічного розвитку села.

Приблизно 150 років тому в Каришкові в одному класі, майже так само, як і нині, навчалося по три-чотири учні. Не через нестачу дітей у селі — тоді їх у кожній сім’ї було понад десять. Це був період після розкріпачення, коли саме тільки розпочиналась організація навчання сільських дітей. Ось тільки одні батьки не поспішали віддавати своїх чад «у науку», бо найкращою наукою вважали вміння управляти волами. Інші не мали у що одягнути своїх кровинок. Навчання починалося з першого грудня у день Наума (за старим стилем), коли з допомогою дітей уже був зібраний урожай на полях і городах. Так і казали: «Прийшов Наум — берись за ум». До «ума» закликали лише хлопчиків, дівчатка мали знати хіба що хатню роботу та доглядати за молодшими братиками і сестричками.

Школою у Каришкові слугувала одна велика простора кімната, у якій кожен клас займав свою лавку: перший — першу, другий — другу, і так далі, але недалеко, бо навчання обмежувалося чотирма класами.

— Для неслухів і тих, кому наука не йшла в голову, в кутку стояла корзина з різочками, якими вміло оперував «господин учитель», який до того ж мав прізвище Січка. Уявляєте? — щиро переповідають мені шестикласники.

— А як нині з вами справляються вчителі? — цікавлюсь.

— Силою слова! — випалюють разом.

Їхній класний керівник тільки всміхається:

— Справді, у моєму класі, як на підбір, усі хороші діти зібралися. Вони щирі й слухняні, так що навіть не потрібно двічі повторювати. З ними легко, просто і цікаво. Та й що там справлятися з шістьома?! Нехай краще буде набагато складніше, а в школі на перерві, як свого часу в нас, — шумно і гамірно. Бо ж хіба можливо, щоб ми знову були відкинуті на 150 років назад?