Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Сільська пригода

Розбиті мрії

Із циклу «Сторож Семенович»

Володимир РИНДЕНКО.

с. Іванове Селище

Глобинського району

Полтавської області.

Люська Бриндзячка, не обтяжена сімейними зобов’язаннями 33-річна молодиця, ніяк не могла жити в мирі зі своїм язиком. Лукава її натура не давала спокою цьому причандаллю людського організму, який потрібно, за народними повчаннями, тримати за зубами. Та він, підлий, був настільки гострий, що пролазив-проникав, як той вуж, крізь найменшу шпаринку поміж розумом і зубами. Стільки бідна жінка зазнала, м’яко кажучи, непорозумінь, через оте нетримання і унеможливлення керувати мовним процесом! Кажучи простішим, обивательським, словом, сказане випереджало мисль, а тому запізніле каяття приходило з внутрішнім протиріччям типу «може, й не треба було це казати, та що ж поробиш, коли я така вже вродилась».

Ось по весні, коли ще тільки ледь-ледь заблагословилося на тепло, ще й грак не прилетів, Люська подалася в правління, щоби виписати поросятко, «бо за отією Катериною ніколи не встигнеш — перебере, а тобі на негоже». Трішки полаявшись із головишиною секретаркою, Люська вийшла з контори, тримаючи в руці заповітний папірець-виписку. В цей час сюди ж підрулив бензовозом Роман Дзьобка. Цей мовчун-холостяк, майже Люсьчин ровесник, знався на будь-якій техніці, а тому всім і завжди була потрібна його допомога. Ця хазяйновитість дуже потішала жінку — завидний наречений. Минулої осені Роман випадково підвозив Люську з райцентру. Як не старалася говірка жіночка розговорити парубка, той лише двічі прорік стиха «поду-у-умаєш» і «бува-а-ає».

— Ромцю, ти куди далі? — усміхнувшись лукаво, поцікавилася жінка.

— Їхатиму заправляти трактори на Смаглинне.

— О, так це ж повз свинарник. А я за поросятком. Підкинеш?

— А чого б то?..

Дорогою Люська все чіплялася до водія.

— А ви поросят набрали? Треба не проґавити, бо Катерина знову перебере для своїх та конторських, а людям — здохляки… Може б, ти якось вибрався та подивився на дідового мотоцикла в клуні? Га? А у вас корова тільна?..

Парубок, як завжди, — або мовчав, або хитав головою. Біля свинарника Люська вже без надії перепитала: «Ну то що, заскочиш?».

Той кивнув і без емоції додав: «Завтра».

Вже звечора Люська заходилася готуватися до завтрашньої зустрічі: дістала зі скрині материні чорні черевики з залізними пряжками, зелену кофтину з брошкою і про всяк випадок — квітчасту вовняну хустку. Зварила холодець зі старого качура, дістала з погреба вишнівку…

Ой, солодке оте очікування. Молодиця полинула у мрії і вже, було, навіть майбутнім діткам ймення вигадала. Та… немає парубка. Вже й ніч. Люська, не витримавши невідання і душевної муки, гайнула селом у сподіванні побачити примітний бензовоз. На лихо, автівка стояла біля двору Бурячихи — колгоспної ланкової, вдови, у котрої гарна дівка на виданні. Ревнощі засліпили очі й розум Люсьчин — вона загребла жменю грязюки з калюжі і пожбурила в авто.

Душа нуртувала цілу ніч. Не дала сну й на хвилинку. Готувалася страшенна помста! На ранок на вигоні, пригнавши корову до череди, Люська у всій красі, з найменшими подробицями, змалювала походеньки Романа, а в кінці додала: «А може, то Бурячиха для себе молодого захотіла? Двох заїздила — мало їй».

Брехня селом котиться колесом, а тому вже до обіду тільки німий Панько не плескав язиком про «женитьбу віку».

Парубка так дістали ці глузування, що не відав, що робити. Так тривало кілька днів, аж поки Роману не стрівся сторож Семенович. Перекинувшись кількома словами ні про що, Семенович побачив, що молодик страждає від пліток та надмірної уваги.

— Слухай, хлопче, — почав старий. — Я тебе навчу, як бути. Ти ж пізно повертаєшся з поля, так? Ну от… Значить, ставиш бензовоз біля Люсьчиного двору… Там лампочка на стовпі — мені й звідси видно. То я пригляну — все одно не спиться, а ти йди собі додому.

Парубок так і зробив.

Назавтра все село смакувало новину — Ромка Дзьобка ночував на пухових подушках у Люськи Бриндзячки. Та аж позеленіла від злості: «Брехня-я-я! Покльо-оп!». Три дні в ланці її було нечутно, ні з ким не балакала, сторонилася. А Роман, прихопивши з собою могорич, сидів біля куреня Семеновича і, поправляючи галузкою вогнище, задоволено слухав чергове напучування сторожа.