Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Слідами грошових потоків

Напередодні

Олексій ТИМОЩУК.

м. Хмельницький.

Наснилося, що проспав. Прокинувся — і одразу ж до вікна. Ху, відлягло від серця. На вулиці тільки сіріє, але добре видко, що іде дощ і низькі хмари ледь-ледь не дістають вершечків дерев. То можна ще трохи подрімати.

Та тільки стулив повіки, як до кімнати зайшла донька і почала мене термосити:

— Тату, тату, ти спиш?

Прикинувся, що справді сплю, і навіть для переконливості захропів.

— Тату, тату, прокидайся. У мене до тебе важлива справа...

Нічого не вдієш, бо якщо дитина так рано встала, та ще й каже, що в неї справа, треба прокидатися.

— Яка справа? — запитую, потягуючись. — Знову в школу щось потрібно завезти чи щось там зробити?

— А ось і не вгадав, — усміхається загадково. — Мені треба 500 гривень.

— Навіщо тобі такі гроші? — дивуюся. — Та ще й так рано.

— Це той, як його, сюрприз, — каже донька. А тоді, засумнівавшись, уточнює: — Ні, секрет.

— Так секрет чи сюрприз? — допитуюся.

— Спочатку секрет, а потім сюрприз!

Розуміючи, що далі дискутувати немає сенсу, виділяю потрібні гроші з надією, що після цього вона дасть мені спокій і я таки зможу ще трохи подрімати.

Повертаюся на бік, заплющую очі і намагаюся навіяти хоч якусь подобу сну. Проте за кілька хвилин до кімнати заходить син. Як майбутній чоловік, він одразу ж серйозно заявляє про причину свого приходу:

— Тату, мені потрібна тисяча гривень.

— Просто-таки зараз і потрібні, — починаю сердитися. — Не можна з годинку почекати, аби батько ще подрімав? І, до речі, навіщо вони тобі?

— Ну, про це я тобі завтра скажу, — відповідає серйозно. — Так даєш чи ні?

Аби і він відчепився, витягую дві п’ятисотки. Склавши купюри вдвоє, повагом виходить. Настає тиша. Починаю дрімати, сподіваючись, що вже нікому від мене нічого не треба.

Проте раювання триває недовго, бо до кімнати заходить дружина і заявляє, що їй потрібні три тисячі гривень.

Від тих слів аж підскочив на ліжку.

— Та ви що, — кажу, — вчора всі кіно про рекетирів надивилися, що сьогодні із самого ранечку батька грабуєте? Ну, діти ще розуму не мають, що з них візьмеш? А ти ж уже до сивини дожила, а все туди ж...

— Охолонь, не гарячкуй, — жінка у відповідь. — Ми ж для тебе стараємось.

— Для мене? — перепитую вголос, нічого не розуміючи. — Для мене у мене ж гроші висотуєте?

А про себе думаю, що то, мабуть, мені такий сон чудернацький сниться. А ж ні. Ось ніби і жінка біля ліжка з рушником стоїть. Чи, мо’, то якась мара у її подобі? Простягаю руку і торкаюся грудей.

— Не лапай, — відпихає руку. — Бо зараз як угрію рушником.

«Таки не мара, — думаю із жалем. — Бо мара точно грудей не має, грошей не просить і рушником не замахується».

— А навіщо вони тобі? — запитую, швидше, для годиться, бо розумію, що вона вже від мене не відчепиться, тому витягую гроші і простягаю їй.

— Тю, — дивується жінка. — Як то навіщо? Ти що забув? У тебе завтра день народження, то ми ж маємо підготуватися...

Ну, думаю, якщо й сусіди з кумами та брати із сестрами прийдуть гроші на мій день народження просити, то вже краще було б і не народжуватися.