Наша пошта

Голод — це страшно

Зінаїда ЩЕРБИНА.

с. Олексинці

Срібнянського району

Чернігівської області.

ЛЮДИ вмирали вдома, на дорозі, в полі. Бреде дорогою чоловік, ноги опухлі, порепані. Тягнеться мокрий слід від них по піску. Не було ліку мертвим, та й хто їх рахував. Тільки у Масловських голод забрав шістьох дітей. Із хутора жінка з двома дітьми пішла світ за очі. В полі лежав мертвий кінь, годувались його м’ясом. Мале там же й померло. Загребла в землю й пішла із більшеньким далі. Потім каралась — не знала, де могилка. Сусідка погризла шию 13-річному, що з’їв смажену страву з бур’яну, а менші залишилися голодні. У Петра Побочні дітки лежали пухлі. За три дні дизентерія забрала з нашої хати Толю й Олюню.

1937-й. На вулиці організували їдальню. На обід давали 200 г хліба і вариво з макухи та зелені. Мов на поминки, тихо йшли старі й усі голодні.

1946-й. Я медик, чергую в Срібнянській лікарні. Санітарка Оля Калениченко мала десь добути трохи картоплі, яку пекли у грубі в попелі і давали тим, кому з дому не принесли їжу, або приїжджим службовцям.

Усього не напишеш, не розкажеш. Той, хто спізнав голод, хто бачив умираючих голодних, ніколи не позбудеться страху голоду. І буде, як комаха, тягти все до свого гнізда, щоби було на завтра. Дід Оксентій сушив сухарі й зберігав роками на горищі — на завтра. Мені 93-й, а я боюся голоду.