• Сторінки новітньої історії

Уроки Каддафі

Тарас КІНЬКО,
політичний оглядач.

Київ. 5 листопада 2008 р. Бедуїнський шатер у дворі резиденції Президента України. Полковник М. Каддафі і Прем’єр-міністр Ю. Тимошенко.

Інформаційним приводом для написання цієї розвідки-роздуму стала шоста річниця загибелі лідера Соціалістичної Лівійської Арабської Джамахірії Муаммара Каддафі, який загинув від рук збунтованих земляків восени 2011 року.

_{Чорна невдячність по-лівійськи}

ЛЮБИТЕЛЬСЬКИЙ відеозапис зафіксував, як розгнуздана юрба впіймала главу своєї держави і знущалася з нього. Він смиренно просив своїх мучителів не позбавляти його життя, але вони не зважали і мордували його з іще більшим завзяттям доти, доки він, не витримавши побоїв і наруги, помер. Але й після цього глумління наруга не припинялася. Юрба, не приховуючи задоволення, продовжувала радісно знущатися з його тіла. Поки Каддафі іще був живий, вигляд у нього був розгублений і мало не жалюгідний. Він аж ніяк не поєднувався з прожитим ним життям і з тим, що він робив для свого народу. І це неприємно вражало…

У нормальної людини картини насильства викликають моральний шок. Та нормальні далеко не всі. У ретроспективній добірці відеороликів, пов’язаних із падінням Каддафі і його держави, вражало не тільки це. Відверту огиду викликала картина спалаху садизму, який опанував юрбою. У їхніх обличчях не було й тіні святої ненависті народних месників, а в їхніх збуджено-веселих посмішках зафіксувалася тільки жага когось безкарно закатувати заради власного задоволення. Ті самі темні інстинкти відверто читались і в радісній реакції секретаря держбезпеки США Гілларі Клінтон, котрій підручні показували на екрані, як натовп домордовує заклятого опонента Америки, а вона своїми радісними вигуками «вау!» демонструвала замість співчуття і огиди до наруги над людиною тільки реакції новітньої римлянки, що, перебуваючи у цілковитій безпеці, з насолодою смакує смерть гладіатора, який у неї на очах конає на арені. І не дивно, бо це була і її робота...

В останні миті свого життя Каддафі вже нічим не нагадував того лідера революції, який полюбляв робити гучні заяви, носити пишні мундири з еполетами, барвисті національні шати, епатажні ескорти у зарубіжних поїздках і великі темні окуляри, що надавало його образу рис певного шаржу на гротескного тубільного тирана. А коли він перед об’єктивом камери помер, то обличчя його враз набуло відстороненого і заспокоєного виразу. Він уже був не серед своїх підданих і навіть не в країні, яку фактично створив. Він став для всіх недосяжний. І належав уже лише історії…

Отже, чим він заслужив такий кінець? Що зробив не так? Перед ким завинив? Хто бажав йому смерті?

На це може дати відповідь тільки його життя.

_{Шляхи і сходини}

МУАММАР бен Мухаммед Абу Меньяр аль Каддафі походив із простої берберської родини. Батько його був пастухом. Син лівійської пустелі, Муаммар теж міг би поступити, як батько, але пішов у шкільну науку і вступив на військову службу. Вивчився на офіцера. Дослужився до звання полковника. Зібрав серед молоді однодумців. Створив підпільну патріотичну організацію і вчинив успішний військовий переворот, після чого вигнав короля, очолив свою країну і повів її шляхом глибоких перетворень до справжньої, а не декоративної незалежності й справедливого соціально-економічного ладу, який сам він уважав соціалістичним, хоча й на арабський лад. Цим він скидався на югославського лідера, хорвата із походження Йозефа Броз Тіто, який, будуючи соціалізм у Соціалістичній Федеративній Республіці Югославія не зважав на зовнішній політичний тиск і не користувався прописами й рецептами з Москви. Каддафі був настільки незалежний, що створив навіть власне політичне вчення, яке увібрало в себе багато запозичень із праць відомих теоретиків і практиків побудови справедливого суспільства, але він додав до цього іще й багато свого, властивого суто арабам та їхньому традиційному способу мислення і життя. Знавці вважали його вчення еклектичним і неглибоким, але на практиці воно давало людям швидкі й конкретні результати. Цим він був подібний до Фіделя Кастро Руса, у якого слово враз ставало ділом. Його модель соціалізму нагадувала прапор Джамахірії: червоний і чорний кольори в ньому поєднувалися із зеленим кольором ісламу.

За урядування Каддафі зміни були стрімкі й зримі. Бо після його утвердження при владі як одно­осібного лідера країни природні багатства Лівії стали працювати виключно на її народ. Добробут громадян у часи його правління стабільно зростав. Країна увірвалась до числа найзаможніших в арабському світі і не тільки в ньому. Звичайна медсестра отримувала за свою роботу щомісяця платню в еквіваленті 1 тисячі доларів США. Безробітний діставав щомісячну допомогу в розмірі, еквівалентному 800 доларам. Перше житло молодята отримували від держави у подарунок на весілля. Автомобіль взагалі не вважався розкішшю. Медицина була загальнодоступною. Приваблені високими заробітками, на роботу до Лівії намагалися втрапити за конкурсним відбором представники багатьох розвинених країн. У тому числі й із тодішнього СРСР, який запускав ракети у космос і похвалявся розвиненим соціалізмом, але такого рівня добробуту й оплати праці для своїх громадян так і не спомігся забезпечити за весь час свого існування, дарма що вже будував комунізм. Втрапити туди на роботу було за щастя не лише для радянських спеціалістів, а й для громадян з уже незалежної України. І їм це, треба віддати належне, нерідко вдавалося. Тут працювали нафтовики і газодобувачі, геологи й інженери, лікарі й медсестри з України…

_{Iсламський соціалізм: теорія і практика}

ПІСЛЯ державного перевороту й знищення Каддафі наші співвітчизники у Лівії навіть тривалий час перебували у полоні між життям і смертю, обвинувачені новою владою у співробітництві з режимом, який вони оголосили тиранією. Хоча тиранія ця була доволі дивною. Каддафі, на перший погляд, справді видавався тираном, бо не бавивсь у періодичні демократичні всенародні змагання за владу і оточував себе тільки відданими йому людьми, в тому числі й ріднею. В його марнославстві були ознаки наївного нарцисизму, однак відчутної шкоди це державі не завдавало: він не грішив ні репресіями, ні терором, через які зазвичай режим традиційно класифікують як тиранію. Ніхто на таку тиранію у ситій Лівії тривалий час не ремствував. Надовго стихли навіть криваві міжплемінні конфлікти. І така «тиранія» багато в чому могла б правити за приклад навіть для багатьох нібито розвинених «старих» демократій, де серед співвітчизників панують розбрат і кричуща соціальна нерівність, а протести загнані вглиб потужним державним репресивним апаратом, не кажучи вже про країни «молодої демократії», де влада, за яку тут точиться запекла конкурентна гризня, зазвичай конвертується в корупцію і самозбагачення без відповідальності за скоєне. Отже, це ще питання для дискусій, що для пересічної людини краще: стабільність і м’яка «тиранія» у вигляді патерналістської авторитарної, але щиро патріотичної влади чи нестабільність і «розгул демократії» без стерна і вітрил? Висновок залежатиме тільки від того, чим вимірювати тиранію і демократію: політичним доктринерством чи реальним становищем громадян.

Назвати Каддафі тираном бракує підстав, оскільки іще у 1979 році він добровільно зрікся влади і полишив усі державні посади, але при цьому зберіг над країною цілковитий особистий контроль, розставивши на ключових постах відданих собі перевірених виконавців власної волі, серед яких переважали не чужі йому люди. Але як інакше можна втримати владу і забезпечити спокій у країні? Хіба не так порядкували на Кубі брати Кастро — Рауль і Фідель зі своїми барбудос? З боку будь-якого харизматичного лідера, що відійшов від влади, було б щонайменше безвідповідально покинути країну напризволяще і спостерігати, як її рвуть на шмаття різні «демократичні» угруповання… Так вчинив і Каддафі, забезпечивши Лівії те, що він їй обіцяв.

За взірець на початку політичного шляху сміливому полковникові правив очільник Єгипту Гамаль Абдель Насер, який, не вагаючись, попри всі загрози рішуче націоналізував Суецький канал. Так само вчинив і молодий полковник Каддафі, який, ледь взявши владу до своїх рук, без найменших вагань і запобігань перед сильними світу цього націоналізував багатющі газові й нафтові промисли своєї батьківщини та переробні підприємства, котрі до цього працювали виключно на іноземців.

Уник він і пасток неоколоніалізму, в які його намагалися заманити легким доступом до великих грошей і показним пошануванням сильних світу цього. Подібно до Христа, якого спокушав у пустелі нечистий, Каддафі не спокусився. Він став формувати власну економічну політику і під жодним приводом не реагував ні на які ласі фінансові пропозиції щось у Лівії проінвестувати чи просто надати їй вигідні позики. Ця країна постала неприступною фортецею на шляху тих, хто прагнув поставити її від себе у будь-яку залежність. Цим Каддафі викликав неабияке невдоволення серед тих, хто править світом грошей. Не цурався Каддафі й СРСР, який прагнув знайти в Лівії свого союзника в Африці. Це також породжувало невдоволення Заходу.

_{Між Сциллою незалежності й Харибдою диктату}

МІЖНАРОДНОГО авторитету незалежна Лівія напрочуд швидко набувала і на Близькому Сході, й на Африканському континенті. Дарма що країна перебувала в оточенні численних африканських монархій, яким, можливо, не надто імпонувала химерна соціалістична доктрина Джамахірії: вони охоче виявляли прихильність до волелюбного і готового допомогти і словом, і ділом полковника. А той виношував намір тісніше згуртувати всю Африку проти її історичних визискувачів і був не від того, щоб очолити Африканський союз. Його сміливі й правдиві заяви імпонували мешканцям Чорного континенту, і вони його на знак своєї непідробної симпатії не випадково в очі й позаочі називали королем над королями Африки. І це, мабуть, його таки тішило. Він як особистість утверджувався серед африканських і близько­східних політиків лише силою власного авторитету, не зазіхаючи і на крихту на чужий.

Лівія за його правління вже настільки зміцніла, що стала в його особі кидати відверті виклики і Західній Європі, і навіть США. І річ не тільки і не стільки у підтримці боротьби палестинців за свою національну державу. І не в дружбі з політиками, які вимагали переглянути нерівноправні міждержавні відносини у світі. І навіть не у тій відповідальності, яку, хоч-не-хоч, лівійському керівникові довелося таки під міжнародним тиском визнати: за знищення пасажирського авіалайнера, котрий був підірваний над Шотландією, та за теракт, влаштований у берлінській дискотеці, що, звичайно, аж ніяк не характеризує Каддафі як справді глибокого політика. І навіть не у підтримці іракського лідера Саддама Хусейна, який вийшов із фавору у своїх колишніх друзів зі США і Євросоюзу, бо їм було вкрай важливо усунути його, щоб встановити власний контроль над багатющими іракськими і кувейтськими нафтовими родовищами. Справа була в самому Каддафі...

Прірва між Лівією і Заходом поглиблювалася на очах. Перейшовши незриму межу, Каддафі, щоб назавжди покінчити з домінуванням США та їхніх європейських сателітів, почуваючись вже на силі, задумав спричинити крах світової фінансової системи, заснованої на доларі як світовій валюті. Каддафі намірявся вдарити у саме серце євроамериканського домінування, оголосивши про намір відмовитися від розрахунку в доларах і запровадити його виключно у динарах, карбованих зі щирого золота. І цього йому вже не попустили. Долар, не забезпечений нічим, крім військової потуги США, міг втратити своє значення універсального платіжного засобу. Отоді й почалися теракти, і бомбардування Лівії, і блокади, організовані у відповідь спільними зусиллями європейських країн — членів НАТО та американських збройних сил, у пряме порушення резолюцій ООН, про що тепер воліють просто не згадувати, оскільки переможців, як відомо, не судять, а всю відповідальність перекладають на переможених і їхніх очільників.

_{Український вінок Каддафі}

ВОЛІЮЧИ дістати підтримку, Каддафі шукав спільників по всьому світу. Не обминув він увагою і СРСР, а пізніше Російську Федерацію та Україну. Оскільки Лівія фактично опинилась у стані війни, у Росії він намірявся закупити військові кораблі, бойові вертольоти і реактивні винищувачі та бомбардувальники. І Росія готувалася йому їх продати, не особливо озираючись при цьому на ЄС і США. А що ж він шукав у незалежній Україні, яка сама балансувала на краю економічної прірви?

Мабуть, іще не зовсім забулись і його екзотичний візит до України, і його перебування у Києві. Тут він отаборився зі своїм почтом, особистою жіночою охороною, кухарями і мало не верблюдами у шатрах на подвір’ї Адміністрації Президента України, де його підданці варили національні страви у казанах, а холодними ночами грілися коло розкладеного, мов у пустелі, багаття. Це була не демонстрація дикості, а вияв відданості своїм традиціям, бо люди в оточенні Каддафі справляли враження сучасних і симпатичних. Він принципово не бажав уподібнюватися до запровадженого в світі стандарту — дипломатичні автомобільні кортежі, готелі, смокінги і метелики на шиї.

Про що ж тоді в Україні йшлося? Відомостей про це й досі вкрай мало. Хоча певна інформація просочилась, і стало відомо, що заморський гість поклав око на наші Північне Причорномор’я і Таврію як на майбутню продовольчу базу для Лівії і веде переговори про те, аби завести під цей проект у сільське господарство України величезні кошти і забезпечити її по саму зав’язку і нафтою, і газом.

Можна лишень уявити наше теперішнє життя, якби цьому проекту судилося здійснитись. У виграші були б обоє. Україна і Лівія наче спеціально створені одна для одної як природні партнери. В одного гроші й вуглеводні, яких критично бракує Україні, а в другого — неозорі рахманні чорноземи і пасовиська для незліченних отар, чого так бракує пустельній Лівії… У такому взаємовигідному союзі і Лівія, і Україна справді мали шанс незабаром стати квітучими державами, і не було б сьогодні в України жодної потреби позичатись в МВФ чи Світового банку, затягуючи на шиї в громадян газовий і комунальний зашморг, а в українців — потреби тікати заради самопорятунку до Євросоюзу, а то й просто світ за очі…

_{Братній російський удар у спину}

ТА КОМУ ж у світі з його давно встановленим світовим порядком потрібна і квітуча незалежна Лівія, і заможна й потужна Україна? От і не судилося цьому проекту бути втіленим. Вочевидь, ті, хто реально править світом, вже давно відвели і Лівії, і Україні зовсім інші, далеко не перші ролі у світовому порядку, а багатства цих країн уже давно вважають своїми…

Не вдалося заробити на військових поставках до Лівії і Російській Федерації. А йшлося про продаж тільки військових морських суден на чотири з половиною мільярди доларів США, а ще літаків, бойових вертольотів та іншого спорядження — загалом на шість мільярдів доларів… Усе вже було готове до відправки, та сталося несподіване. Дмитро Медведєв, який у той час був президентом РФ, зненацька все поламав своїм розпорядженням відмовитися від виконання домовленостей із Каддафі і публічно вступив у конфлікт з Володимиром Путіним, що за тодішньої рокіровки на російській політичній шахівниці обіймав посаду прем’єр-міністра. Прем’єр Путін робить заяви на підтримку Лівії і порівнює пошук Заходом приводів розпочати проти неї війну з виправданням грабіжницьких хрестових походів необхідністю захистити від невірних гроб Господень, а президент Медведєв тут же його порівняння привселюдно трактує як застарілу риторику… Таку антилівійську позицію Медведєва можна пояснити тим, що його про це буцімто особисто попросив президент США Барак Обама. І він не встояв...

Здавалося б, що нам доля якогось Каддафі чи якоїсь Лівії? Де Лівія, а де Україна? Але на цьому прикладі легко переконатися, наскільки все у глобалізованому світі тепер тісно пов’язано. Не відстані, а інтереси сьогодні поєднують партнерів, які природно доповнюють одне одного. Великі гравці у геополітичному більярді б’ють по одній кулі, щоб вона влучила в іншу, а та підрізала і загнала у лузу третю… Що, власне, й сталося. Основний удар було завдано Заходом по Лівії, а рикошетом зачепило Росію і вдарило й по Україні та Білорусі, позбавивши їх шансу знайти вигідну економічну нішу поза усталеним світовим ринком і розподілом сфер упливу. Тобто били не тільки по Лівії — руйнували стратегічні міжнародні контакти, які виходили з-під контролю світової закуліси і вступали у конфлікт з її власними інтересами хоч би в тій же Україні з її 4% світових копалин, що катастрофічно вичерпуються, і 30-40 млн га чорноземів, які перед планетарною продовольчою кризою, що невідворотно насувається, стають неабиякою цінністю і мають служити не якійсь там Україні чи Лівії як тимчасовим квазідержавним національним утворенням, а тим, хто вже поклав на них око і прагне ними за будь-яку ціну заволодіти, розмиваючи національні кордони всякими ліберальними теоріями про вільне пересування капіталів, товарів і робочої сили. І це ніяка не конспірологія. От тільки переконатись у цьому можна буде тільки тоді, коли і в Україні все це відбудеться за сприяння внутрішньої неоліберальної «п’ятої колони», що вже підготовлена: фінансується олігархатом і Заходом і діє у владі. Так само, як це й було у Лівії. І не лише у ній.

_{Крізь вушко голки}

ДО ПЕВНОЇ міри значна частина провини за такі плачевні наслідки для лівійців заднім числом покладається і на самого Каддафі як політика і очільника держави. Сміливості й чесності йому було не позичати. Проте забракло у вирішальну мить далекоглядності й компетентності. Сучасний Саладин, який би зупинив наступ на країни Магрібу новітніх хрестоносців, з нього не вийшов, так само як і з Хусейна… Тож, мабуть, все-таки даремно він так зухвало смикав лева за хвоста іще до того, як набрався сили його подужати. На зграю левів голіруч ходять лише самогубці, але комусь треба це починати…

Так, незадовго до свого падіння полковник відмовився від ядерної зброї, яка сама просилася йому до рук. Мабуть, гадав, що це знизить градус напруги і за це Захід йому знову попустить, як свого часу попустив попри визнання відповідальності за теракти, вчинені спецслужбами Лівії. Гадав такою ціною відбутися. Та не минулося… Бо знову накликав на себе значно більше невдоволення тим, що мало не став монопольним володарем водних ресурсів континенту. І це для некоронованих королів планети мало набагато більше значення, ніж задуманий, але не здійснений ним замах золотого динара на всемогутній долар. Такого не пробачають.

Вода в Африці завжди була цінніша від золота. Тут нерідко по воду ходять у супроводі автоматників, бо за доступ до неї у багатьох місцевостях доводиться або дорого платити, або воювати. І її стає дедалі менше. Зокрема, й через кліматичні зміни, що призводять до прискореного танення льодовиків на гірських вершинах, які напувають ріки. В надрах під кристалічними щитами, на яких тримається поверхня континенту, зосереджені океани прісної води. Але дістатися їх неможливо. Однак за правління Каддафі було з’ясовано, що на території Лівії щити під дією тектонічних процесів наповзають один на одного, і між ними є зазор, який дає змогу на безводному континенті дістатися крізь нього невичерпних запасів води. Спроба увінчалась успіхом. І Лівія стала власницею і розпорядником найціннішої в Африці копалини, в обмін на яку могла мати все, що забажає. Копалину, ціннішу за всі поклади нафти й газу, які можуть вмить знецінитися, тільки-но будуть освоєні нові види й джерела енергії. А от вода залишатиметься цінністю вічно. І не тільки тут. Я писав про запаси води на планеті, про те, що Україна за запасами питної води посідає у Європі останнє, а серед країн СНД — передостаннє місце, а от про успіх Лівії дізнався вже після того, як книжка вийшла друком. Запаси питної води на планеті вичерпуються, і тому ХХІ століття не випадково оголошене ООН століттям води. Під цим знаком проминуло і перше десятиліття Міленіуму. Відкриття колосальних покладів води в Лівії мало неабияке значення, і тому дивувало, чому про це так мало знають. Каддафі мав плани поставити відкриття практично невичерпного ресурсу на службу великій політиці. Вода могла забезпечити йому не тільки головування в Африканському союзі, а й змінити баланс сил на континенті. Каддафі відразу власними силами зорганізував виробництво гігантських бетонних тюбінгів і заходився споруджувати водовід, який можна було б порівняти хіба що з величезною річкою. Хоч як просилися в проект західні партнери, він нікого з них не пустив і все робив виключно власними силами, щоб не ділитися впливом. І це, є підстави припускати, і стало, як кажуть на Сході, тією останньою соломинкою, що звалила верблюда.

_{Зрада: уроки і наслідки}

ГАДАТИ, що Каддафі здолали зовнішнім військовим вторгненням, було б не зовсім правильно. Бомбардували об’єкти у Лівії нещадно, це так. Під бомбами, скинутими на його резиденцію у відповідь на теракти, загинула однорічна прийомна донька Каддафі. Але повалили Каддафі не так військові зусилля його зовнішніх недругів, як міжплемінні чвари, штучно роздмухані ними після тривалого затишшя, та успішна підривна діяльність спецслужб Заходу, що кинувся, як завжди, «захищати людей від тирана». Його систему правління Захід здолав руками населення за вже відомими політичними технологіями, які дістали назву «революції квітів». Ці замасковані під народні протести перевороти звалюють усі країни, намічені до знищення, незалежно від того, як вони називаються: чи то жасминовими революціями, чи то революціями троянд, чи революціями гвоздик, чи … самі знаєте, як. Для цього в країну заводять великі гроші, на які створюють «п’яті колони», потім зброю, відтак легковірні й малосвідомі маси, підбурювані простимульованими провокаторами та новоствореними ними рухами, починають розхитувати ситуацію акціями за якісь примарні права, внаслідок втрачають навіть ті, які мали. І втягнуті у них люди, як і в часи Христа, справді не відають, що коять… Саме так валили і непоступливого Каддафі. А далося взнаки це й в Україні, якій не судилося через це знайти собі на тривалий час вигідну пару на планеті…

Патентовані економічні вбивці, яких можна навіть не називати, бо всі їх і так знають, вдало скористалися з міжплемінної ворожнечі, яку приспав ситим життям свого часу Каддафі, а також і з тих роздутих ними споживацьких сподівань, що завжди спонукають пересічну особу бажати щораз більшого понад те, що вона вже, не завжди заслужено, має. Сказати, що Каддафі про це не знав, було б неправдою. Про це свідчать його промови та заяви, зроблені щонайменше за два роки до загибелі. Навіть чи не в останній зі своїх записаних на відео промов він казав про те, що вороги наповнили країну грішми, на які створюються «сплячі осередки» спротиву, котрі миттєво оживуть у призначений для наступу час, а люди через свою жадібність втратили почуття міри і хочуть мати більше, ніж мають. Усі «революції» так званої «арабської весни», і не тільки арабської, робилися за одним сценарієм… Скрізь перші особи демонізувалися, члени їхніх родин звинувачувались у державних злочинах, а доволі успішні економіки розвалювалися не тільки за нав’язаними їм неоліберальними рецептами, а й руками самих громадян, котрим іззовні підкидались якісь «вищі», скажімо релігійні чи етнічні, цінності або ілюзорні вигоди та свободи. Згадати хоча б розвал СРСР. А ще промовистіший приклад — кривавий розпад колишньої Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія після завершення успішного правління Тіто…

Здійснилось і це, й інше пророцтво Каддафі. Так, він неодноразово попереджав Євросоюз, що, як тільки Лівія під ударами європейців і американців впаде, Європу накриє вал біженців. Що й сталося…

Ось уже шість років немає Каддафі. Але немає і тієї Лівії, якою вона донедавна була. За зовнішньою намовою її населення вчинило політичне і економічне самогубство. Натомість там знову ожила міжплемінна ворожнеча, взаємне потоптування, поборювання і злидні. Зарплата скромної медичної сестри в сумі 1000 доларів і щомісячна допомога у зв’язку з безробіттям в розмірі 800 доларів тепер видаються там казкою… Хто ж від цього виграв? Лише транснаціональні компанії, які повернули собі контроль над нафтовими й газовими промислами і переробними підприємствами. І лояльна до них тубільна адміністрація. Не кажучи вже про окремих європейських політиків, котрі гралися в дружбу з багатим і щедрим Каддафі, не виключаючи і деяких українських. Їм не доведеться тепер повертати чи відпрацьовувати щедрі аванси, отримані від Каддафі під обіцянку сприяти, зокрема й в Україні, його проектам. А от народ, як завжди, залишається у програші. Тому нема нічого дивного в тому, що на боротьбу за справу батька ошуканий народ Лівії піднімає тепер його донька Айша Каддафі, фаховий адвокат, яка захищала в судилищах тих, хто повторив долю її батька, зокрема і Саддама Хусейна, що із пестунчика Заходу перетворився на його жертву, коли тому закортіло встановити контроль над іракськими нафтовими промислами, прикрившись ідеалами боротьби за демократію. А тепер вона, гідна дочка свого батька, хоче захистити співвітчизників і повернути їм усе, що вони втратили. Тільки вона вціліла із п’ятьох його дітей. І на вірність їй уже заприсяглося найбільше плем’я Лівії чисельністю понад мільйон осіб.

Каддафі не єдиний, хто наклав головою за те, що вів політику економічного націоналізму. Його долю розділили мало не всі очільники молодих держав, які скинули з себе ярмо колоніалізму і провадили незалежну від Заходу політику. Але наразі йдеться не про це.

_{Ретроспектива... з риторикою}

ЧИ НЕ НАГАДУЄ вам історія інспірованої ззовні загибелі колишньої Лівії буття однієї добре знайомої нам держави, яка добровільно позбулася ядерної зброї під дружні обіцянки не давати її за це кривдити, а тепер зазнає територіальних претензій з боку сусідів і втягується чи то у зовнішню, чи то у внутрішню війну?

Яка раніше входила до числа найрозвиненіших індустріальних держав світу, а тепер повністю деіндустріалізувалася, втративши промисловість і робочі місця.

Яка проголошує себе незалежною, а фактично перейшла під зовнішнє управління.

Президентів якої обирає спочатку за рубежем банкірський кагал, а вже потім народ.

Яка влаштовує революції, що приводять у владу тільки кримінал і корупцію, а людей роблять іще нужденнішими і безправнішими.

З якої втекло світ за очі вже понад 10 000 000 громадян і чи не стільки ж передчасно пішло з життя.

У якій навіть добробатівці ідуть у сердюки до тих, хто всіх знедолив.

Де закони пишуть активісти недержавних організацій, які існують за іноземні гранти.

Яка за мовчазного сприяння Заходу дограбовується олігархатом, що утворив панівний політичний клас і називає це мародерство демократією і ринковою економікою.

Де політичні партії представляють у парламенті й уряді тільки інтереси фінансово-промислових груп.

Яка на догоду майбутнім господарям країни робить усе для вимирання народу.

Депутати парламенту, президенти і міністри якої йдуть із посад мільйонерами і мільярдерами, а нажиті неправедно гроші ховають де завгодно, тільки не в своїй країні, як щирі панамські патріоти і жителі офшорних «райських островів»

Яка нещадно визискує населення шляхом нестерпних поборів, а сама професійно жебрає та проституює по закордонах, щоб потім вкрасти одержані там запозичення, а борги повісити на теперішнє і прийдешні покоління.

Яка знищила робочі місця і всю систему соціального захисту і гарантій, а нині за сприяння доморощеної «п’ятої колони» і задурених нею людей, котрі не відають, що коять, готується у ліберальному дурмані до останнього акту самогубства — тотального продажу землі сільськогосподарського призначення.

Де суди захищають злочинців від потерпілих, а злодіїв від окрадених.

У якій надра, корисні копалини належать народу, а народ навіть не знає про ренту, яку має право за них отримувати.

Земля, яка має бути переведена частками громадянам, що мешкали в Україні станом на 24 серпня 1991 року, на земельні бони, яких вони так і не побачили, а зосереджується сотнями тисяч гектарів у фактичній власності колишньої держпартноменклатури з її нащадками та зажерливих скоробагатьків.

Яка продає людям газ власного видобутку, змішавши його з імпорт­ним, за ціною вп’ятеро дорожче його вартості, а сама їхній дешевий газ краде.

Яка продає надлишки дешевої електроенергії АЕС за кордон, а своїм громадянам продає дорожчу електроенергію з тепло- і гідроелектростанцій, та ще й дере за неї три шкури.

Що торгує, наче рабами, своїм народом, продаючи його на ринках праці як живий товар.

Яка все це лицемірно називає незалежністю і ринковою економікою, не відчуваючи когнітивного дисонансу.

Задурений і зневірений народ якої сам пиляє під собою останню гілку, на якій сидить, намагаючись і собі щось десь скубнути чи урвати.

Чи не нагадує вам історія Лівії бодай віддалено країну, про яку її національний пророк колись написав, що «гірше ляха свої діти її розпинають»?

Мені здається, що ми живемо, точніше животіємо, у цій знайомій нам усім країні. І всі в душі у міру прозрівання чекаємо на появу свого національного Каддафі.

То нехай же він прийде. Тільки б ми не помилились, зрадивши його…