Наша пошта

• Про тих, хто поруч

Велике серце

Світлана ТУБІНА.

Рівненська область.

ХОЧ на її долю випали нелегкі випробування (голод, війна, примусова праця в Німеччині, злиденне повоєння, тяжка праця в колгоспі), за увесь свій довгий вік Наталія Степанівна Гошта із села Довговоля Володимирецького району Рівненщини жодного разу не була в лікарні, ще й тепер здатна і на городі порядкувати, і вдома зразковий лад підтримувати, та й навіть у ліс по гриби ходить. А ще більше вражає її неймовірна щирість і доброта. Ці чесноти можуть слугувати прикладом і для молоді, і для старших людей. Прикметно, що у свої 92 жінка стала почесним волонтером України.

Про те, яка Наталія Степанівна вдатна господиня, знає кожен у селі. І зготує смачно, і на городі порядкує справно, і в хаті та на обійсті все до ладу.

— Сил, щоправда, меншає — вчора он капусти поки накришила на зиму, то так втомилася, аж у голові запаморочилося. Але даю собі раду, — розмірковує пенсіонерка. — Кури ще тримаю, город. Торік стільки помідорів насадила, що аж купила ваги та пішла на шосе продавати. І картоплю, соток із п’ять, сама викопала мотикою та поносила в льох. Мені здається, що так добре, як я, цього ніхто не зробить. Уже сказала своїм волонтерам, щоб, коли їхатимуть на схід, обов’язково завернули до мене. Передам нашим солдатикам картоплі.

Допомагає бабуся Наталка воїнам ледве не від початку війни — з кожної пенсії частину віддає на потреби армії, передає продукти, купує необхідні речі. Оскільки сама не в силі все це доправити, вийшла на місцевого волонтера Миколу Юраха.

— Оце подала на субсидію документи, то, як дадуть, уділю і знов куплю хлопцям гостинців. Це наші діти воюють, а по моєму віку — то й онуки, правнуки й праправнуки. Вони платять велику ціну — жертвують своїм життям і здоров’ям. Я всім кажу: не будьмо байдужі, помагаймо! Хто ж, як не ми? Солдати захищають наш спокій. Але не всі це розуміють…

На День Незалежності Наталія Степанівна Гошта була відзначена нагрудним знаком «Почесний волонтер України». Ту зворушливу мить, коли дужий кремезний військовий став на коліна перед маленькою худенькою жінкою, згадує зі щемом у серці.

— Я плакала... Так шкода хлопців, аж серце розривається. А скільки їх полягло, скільки каліками стали, — втирає бабуся Наталка сльози, що знову набігли на очі. — Мати не дочекалася сина, жінка — чоловіка, діти — батька… Мені нічого не шкода для наших солдатиків.

На фото автора: почесний волонтер України Наталія Степанівна Гошта.