•  З інших видань

«Чехословацький сценарій» для України

Валерій МАЙДАНЮК,
політолог.

vgolos.com.ua

Поляки, угорці та румуни не просто так активізувалися саме останніми роками, під час російської агресії на сході. Закиди і звинувачення, які зараз лунають з боку наших західних сусідів, не дозволить собі жодна цивілізована держава, налаштована на мир та діалог.

_{Західний фронт?}

ХТО Б міг уявити п’ять років тому, що Будапешт оголошуватиме про блокування української євроінтеграції, а польські міністри заявлятимуть: «З Бандерою до Європи не увійдете!»? Безумовно, антиукраїнські настрої ще в 1990-х роках мусувалися в середовищі угорських маргіналів та на побутовому рівні серед поляків, проте в Києві цього навіть не помічали. Але коли запалало в Криму та на Донбасі, звинувачення в бік України зазвучали голосніше й різкіше.

Чи хтось з українців часто бачив у новинах, аби, приміром, Франції якась із сусідніх країн вказувала на неправильний закон про освіту й засуджувала за обов’язковість вивчення французької мови? Чи щоб від якоїсь країни вимагали відмовитися від ушанування національних героїв? Жодна держава не висуває нікому претензій щодо історії, а Україну раптом у 2014 році почали звинувачувати. Ніхто не закидає демократичним і національно терпимим країнам у «дискримінації польськомовного населення», тим паче що такого в Україні майже не існує.

Виняток становить лише РФ, яка регулярно звинувачує українців у фашизмі, нацизмі, поїданні російських немовлят та всіх немислимих гріхах, проте в Москви є для цього чітка підстава — РФ веде проти України війну, тому й оббріхує противника. Чому ж в Україну раптом вчепилися з усіх трьох сторін західного кордону наші так звані європейські партнери? Вся ця ситуація відповідає ознакам лише однієї стратегії — початковій фазі інформаційної війни, яка, своєю чергою, є початковою фазою справжніх бойових дій та силового сценарію.

Інформаційну війну не так просто почати, особливо на порожньому місці, коли з мирної, толерантної і терпимої країни треба зробити образ ворога та агресора. Якщо росіяни розпочали масовану фазу інформаційної війни проти України ще за 10-15 років до військового вторгнення в Крим та на Донбас, то перед шовіністичними силами Угорщини і Польщі стоїть складне завдання: за кілька років мобілізувати й переконати абсолютну більшість свого населення в тому, що окупація частини території сусідньої України буде не тільки легітимним, а й справедливим кроком: поверненням історичних територій.

Саме тому всі заяви, дипломатичні демарші, загострення відносин й погрози, що лунають щодо України із заходу, — це перші інформаційні стусани та розхитування «противника». Звісно, українці у відповідь і самі зроблять кілька рішучих заяв, які тут же будуть використані польською та угорською пресою для підтвердження агресивної політики України — «бачите, як вони проти нас налаштовані?»

Після початку російської агресії проти України наш сусід та «адвокат у Європі» — Польща — почала різко змінювати своє ставлення до українців. З 2014 року в країні спостерігається стрімкий сплеск антиукраїнської риторики. Через 60 років після Другої світової війни в Польщі раптом згадали про «геноцид» на Волині і про «злочини» українців у 1943 році. Далі — більше. Міністр польського МЗС уже почав говорити, що «українці з антипольськими поглядами не зможуть потрапити до Польщі». А скоро дійде до того, що нашим громадянам, які їдуть територією Польщі, заборонять проїзд через наявність на їхніх акаунтах у соцмережах червоно-чорного прапора чи статті про Бандеру, бо це не подобається полякам.

Те саме стосується й Угорщини, яка захлинається хвилями антиукраїнської істерії. Угорська дипломатія перешкоджатиме Україні в реалізації важливих для неї заходів на міжнародній арені, а 25 вересня ця країна без попередження зупинила реверсне постачання газу в Україну. Нібито з технічних причин, але натяк зрозумілий. Це вже навіть не інформаційна агресія.

_{Чому Україну б’ють?}

ЗРЕШТОЮ, навіть не дивно, що нашу країну зробили хлопчиком для биття на міжнародній арені, адже за останні роки вона всіляко цей статус підтверджує. Крим Україна здала без єдиного пострілу й вивела з пів­острова війська, спасувавши перед «зеленими чоловічками» без розпізнавальних знаків. Найбільші міста Донбасу разом з антрацитовими шахтами Київ втратив і залишив сепаратистам. Українці демонструють своїм сусідам, що, відправивши кілька банд на їхню територію, можна легко відібрати яку заманеться частину країни, особливо за умов неоднорідного етнічного чи мовного складу населення. То чому б не взяти те, що в далекому минулому було твоє, а тепер погано лежить?

А коли поляки й угорці заявили, що їм не подобається наш закон про освіту, міністр освіти України поїхала до «європейських партнерів» шукати консенсусу й компромісу, питалася: чим ще можна їм «догодити»? Ми готові узгоджувати з сусідами, як виховувати наших дітей! Україну намагаються зробити новою Чехословаччиною зразка 1938 року, звинувативши її у «порушенні прав національних меншин» та розірвавши на шматки з допомогою міжнародних угод та рішень судів.

Між іншим, ще один західний «партнер» України — Румунія — вже успішно випробувала таку стратегію. У вересні 2004 року ця країна передала на розгляд Міжнародного суду ООН питання про делімітацію континентального шельфу і виключних економічних зон між двома країнами, де розташоване родовище на 10 мільйонів тонн нафти і 70 мільярдів кубометрів газу. Україна відстоювала позицію, що Зміїний має кваліфікуватися судом як острів, і тому повинна існувати 200-мильна економічна зона навколо нього: там справді розташоване селище, діє церква, державні установи.

Але тоді, коли Україна поклалася на розсудливість та цивілізованість світової спільноти, Міжнародний суд порушив межі післявоєнних кордонів у Європі на користь Румунії. Україна отримала лише 12 миль акваторії замість очікуваних 200. Вже тоді українці мали б переконатися, що не варто доручати міжнародному суду вирішувати домагання сусіда щодо приналежності власної хати.

На тлі цих процесів пригадується й оприлюднена російським радикалом Володимиром Жириновським пропозиція Кремля розділити Україну між Росією та Польщею. Польська влада тоді повідомила в пресі про таку пропозицію Кремля і зазначила, що відмовилася. Однак політика трьох західних сусідів України — Польщі, Угорщини та Румунії засвідчує, що пропозиція їм видалася спокусливою. Для України, яка знову проґавила початок інформаційної війни, тепер — із Заходу, це привід задуматися як над обороною західного кордону, так і над переглядом зовнішньополітичної орієнтації.