Наша пошта

• Про тих, хто поруч

Власюки

Тетяна РЯБОКЛЯЧ.

Іванківський район

Київської області.

Фото автора.

АНАТОЛІЙ Григорович і Олена Іванівна в злагоді та любові прожили разом 60 років. Цю річницю подружнього життя називають діамантовою. Хоч насправді тих коштовних каменів Власюки ніколи не бачили. Бо все життя тяжко трудилися біля землі, здобували освіту, щоб самостійно стати на ноги, зміцнити сім’ю, щоб діти мали кращий достаток. І ні про що не шкодують. Навпаки, кажуть, прожити стільки у парі — неабияке щастя, яке Всевишній дарує не всім.

Вони знали одне одного змалку, бо жили в одному селі, що має назву Сокілець (Козятинський район Вінницької області). Закінчили семирічку і влилися в колектив місцевого радгоспу. Олена працювала вихователькою, Анатолій — трактористом. Звідти його направили на річні курси, щоб досконало оволодів трактором «Універсал». Нині такий хіба що в музеї побачимо, а тоді кожен сільський парубок мав за честь на ньому працювати. Хоч і нелегко було, надто гарячої хліборобської пори: трудились у дві-три зміни. «Зате, коли виконав свою норму, — пригадує Анатолій Григорович, — ідеш гордий, веселий, вдихаєш п’янкий аромат цвіту вишень навесні, яким залите все село, і думаєш: швидше б уже побачити свою кохану, яка живе по той бік річки».

Невдовзі молодята заручилися, призначили дату весілля і, як велося в Сокілці, на святкування запросили все село й духовий оркестр! Та тільки стихли музики й подружжя налаштувалося на медовий місяць, як Анатолія викликали у райвійськкомат і вручили повістку в армію. Залишив він юну дружину зі своїми батьками й пішов до війська. Три роки розлуки видалися вічністю. Та завдяки сумлінному виконанню свого обов’язку командування військових частин час від часу надавало Анатолію відпустку на 10-15 днів. А коли звільнився в запас — удома на нього чекала дружина з маленькою донечкою.

І знову до праці! Тільки тепер уже на новенькому тракторі Т-38. Тоді прагнули вирощувати цукрові буряки без затрат ручної праці. Завдання механізаторів — зібрати по 600 центнерів із гектара. На кожного була норма — обробити щонайменше 100 гектарів. І він обробляв. Затим стали доручати відповідальніші посади: помічник бригадира, бригадир тракторної бригади. Вступив до Івано-Франківського сільськогосподарського технікуму, здобув освіту агронома-організатора. Дружина вивчилася на бухгалтера. Коли обоє отримали дипломи, їх направили на роботу в радгосп імені Дзержинського, що в Іванківському районі Київщини. Відтоді рідною для Власюків стала і Жміївка. Сюди вони приїхали вже з трьома дітьми. Згодом на світ з’явився ще один синочок. Вони побудували тут новий будинок, викопали криницю, посадили сад. Сини Олександр і Юрій, дочки Наталія і Валентина вже давно повиростали, випурхнули з батьківської домівки, звили свої родинні гніздечка й подарували бабусі з дідусем шістьох онуків і п’ятьох правнуків, якими ті не натішаться.