Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Коли здійснюються мрії

Сподiватимемося!

Лариса ЧЕПІГА.

м. Київ.

Напередодні Нового року тітка Наталя повернулася з базару, тягнучи важезні сумки.

— Витратила всі наші гроші, ще й у сусідів позичила, зате свято зустрінемо, як годиться, — бадьоро примовляла вона, викладаючи на кухонний стіл двох угодованих качок, вагомі шматки м’яса на відбивні й сало з широким м’ясним прошарком, оселедці, довжелезну палку напівкопченої ковбаси, пакети з майонезом та апетитними соусами, гору овочів, червонобоких яблук, упаковку екзотичних ківі й навіть суперекзотичний ананас.

Ми з дядьком Євменом та двоюрідним братом Вальком вражено дивились на це їстівне розмаїття, котрого — з нашими прибутками періоду розвиненого капіталізму — не куштували, як і більшість співвітчизників, із давніх-давен.

— Нічого, якось викрутимося потім, — трохи винувато мовила тітка Наталя. — Кажуть, як Новий рік зустрінеш, так і проведеш. Не хлібом же та картоплею його зустрічати… Може, щось і зміниться на краще наступного року.

Хоча дядькові очі у передчутті ситої зустрічі Нового року й блищали, він зітхнув у відповідь на тітчині слова щодо гіпотетичних змін на краще в нашій державі.

— Хіба що Дід Мороз у лантусі щось хороше принесе, бо від обранців наших годі чекати… — і дядько кивнув на радіоприймач, з якого цілісінькі наші сірі будні галасували депутати.

— І все ж сподіватимемося — без цього не можна! — заперечила тітка, яка — відколи її пам’ятаю — відзначалася оптимізмом, і додала: — Знаєте, давайте запросимо на Новий рік Юрія Андрійовича з дружиною!

— А й правда! — зрадів дядько. — Гостей у нас стільки років уже не було через ці нестатки капосні!

І подався у вітальню до телефона.

— Дружина Юрія Андрійовича трохи загрипувала — чи прийдуть, чи ні, не знають, — сповістив дядько Євмен, повернувшись на кухню.

— Шкода, — засмутилася тітка. — В нас же стільки продуктів, так хочеться когось запросити...

— Чого довго думати? Гукнемо Олександра Павловича з Тетяною Іванівною!

— І з дітьми, — додала тітка Наталя. — Вони вже повиростали, отож Юльці з Вальком веселіше буде!

Дядько Євмен знову побіг до телефона.

— І з цими упевненості нема, — заклопотано повідомив він, повернувшись. — Їх теща запросила.

— Тоді телефонуй до Геннадія Сергійовича і Ганни Петрівни, — запропонувала тітка.

— Будуть точно! — після лаконічної телефонної розмови радісно сказав дядько. — Щоправда, з онуками — син із невісткою на новорічну ніч підкидають.

— З онуками, так з онуками! — погодилася тітка.

…А сьогодні, в останній день року, з раннього ранку тітка Наталя метушиться на кухні, де на плиті шиплять, шкварчать і парують святкові делікатеси.

Ми з дядьком Євменом та Вальком сервіруємо святковий стіл, застеливши його перед цим накрохмаленою білосніжною скатертиною.

За вікном — передноворічний оксамитовий вечір. І одночасно в моїй душі вибухає надія: можливо, тітка Наталя й має рацію, можливо, Новий рік стане для людей, таких, як ми, кращим, аніж цей, що йде в небуття. Хтозна!

…Біля вхідних дверей лунає дзвінок. Ось і гості! Мерщій кидаємося до дверей, відчиняємо… і завмираємо: на порозі — юрба людей! Ошелешено тикаюсь поглядом в обличчя: тут і Юрій Андрійович із дружиною Лідією Миколаївною, і Олександр Павлович з Тетяною Іванівною і з дітьми Петром та Ларисою, і Геннадій Сергійович з Ганною Петрівною та онуками, і ще якесь незнайоме обличчя.

— Ми й не думали, що ви стільки гостей запросили! — вигукує Юрій Андрійович. — Оце, заходячи в під’їзд, усі й зустрілися!

— А ми ще й тещу з собою прихопили! Знайомтеся — Мирослава Володимирівна! — весело повідомляє Олександр Павлович, і я здогадуюсь: оте не знайоме мені обличчя і є тещине.

Нарешті дядько Євмен і тітка Наталя приходять до тями і в один голос вітають гостей:

— Як ми вам раді! Як раді! Ми й не сподівалися бачити вас усіх!

На очах у тітки Наталі щасливі сльози.

По черзі заходячи на кухню, гості виставляють на стіл хто миску з варениками, хто — з холодцем, хто — тістечка, хто — поліетиленовий пакет із пиріжками, хто — каструльку із всесвітньо відомим салатом «Олів’є».

Тітка Наталя тільки руками сплескує:

— Та що ж ви стільки понаносили! У нас усього багато!

…І ось ми за святковим столом: велика родина друзів.

Піднімаємо фужери: прощавай, старий рік! Здрастуй, новий! Принеси нам довгожданого миру, щастя, достатку, здоров’я! Всім нашим родинам! Всій нашій Україні!

Сподіватимемося!..