Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.

• На життєвих перехрестях

Коли сніжинки стають гарячі

Леся Гудзь.

НЕВЕСЕЛИЙ перебіг Ларисиних думок сполохало запитання маленького Дмитрика: «Мамо, а сніжинки бувають гарячі?» Причин веселитися, незважаючи на зовсім близькі новорічні свята, було мало: її невеликої зарплати якраз вистачило на оплату опалення і дитсадка. Омріяна сукня відійшла на далекі перспективи, і тепер Лариса увімкнула на всю потужність свої творчі здібності, які мали допомогти їй не лише вигадати новорічне меню, а й на півтори сотні гривень, що залишилися в гаманці, прожити два найближчі тижні. А на це й справді потрібна була неабияка творча спроможність!

Забравши сина з дитсадка, жінка вела його додому широкою засніженою вулицею. До хати залишалося ще добрих метрів 800, тож хлоп’я шукало собі розвагу, спостерігаючи допитливим оком за першим снігом. Цього року його чекали довгенько, зате діждали гарного пухнастого. Випав та й залишився частинкою їхнього буденного сільського життя. Лариса гірко усміхнулася, провівши подумки паралель між снігом і власною долею. Невдале, мабуть, порівняння, але саме так одного разу, завітавши до неї, «свіжорозлученої», залишився на довге спільне життя її Максим. Знала, що не байдужа йому ще з випускного, коли освідчився їй просто у вихорі прощального вальсу.

— Де ж ти раніше був? — ледь винувато усміхнулась тоді йому. А за кілька місяців вийшла заміж за Андрія… Але інститут їхньої сім’ї, либонь, не пройшов акредитації, якщо орудувати сучасними термінами, і за два роки від вогнища палкої пристрасті залишилося тільки величезне попелище. А посеред нього — Лариса з дев’ятимісячною Богданою на руках… і зі свідоцтвом про розлучення. Ось тоді-то й постукав якогось вечора у її вікно Максим. Зайшов на філіжанку кави — а назавтра вже переніс від батьків до неї свої речі.

— Як же ти житимеш із ним, коли не кохаєш? — дивувалась-тривожилась тоді подруга.

— Якщо він поважатиме мене і гарно ставитиметься до дитини, я покохаю його вже за це, — відповіла тоді просто й щиро.

А з часом і справді зрозуміла, що вже не мислить себе без свого Максима. Тож Дмитрик, певна річ, — дитя кохання. Максим дітей не розділяв — за рідних мав обох. На Богданине «тату» реагував незмінною лагідною усмішкою, до сина був вимогливіший: справжньому чоловікові, мовляв, не пестощі потрібні.

ВТІМ, певно, на пестощі піддався й сам. Бо відколи з’явилася в селі нова завклубу, чоловіка наче підмінили: шукав найменшого приводу, щоб навідатися до закладу культури, а у спілкуванні з Ларисою, навпаки, — найдрібнішої причини для сварки. Чутки доходили до жінки, але вірила не людям, а коханому. Проте після відвертої розмови сама зібрала його речі.

— Я не тримаю тебе, — мовила. — Саме тому, що кохаю, відпускаю, бо не хочу й не можу завдавати тобі страждань. Бачу: твоє серце заполонила Ірина. Хоч як тяжко мені це казати, але бажаю вам щастя.

БОЛІЛА потім не душа — боліло навіть повітря, яким дихала, і світ теж увесь болів. Єдиними ліками стали діти. Ними відтоді й жила. А вони трепетно оберігали мамин спокій кожне по-своєму: Богдана, студентка, не пропускала й дня, щоб не зателефонувати, Дмитрик же ні на хвилину не залишав її на самоті з важкими думками. А нині написав зворушливого листа святому Миколаю: «Подаруй, будь ласка, мамі нову сукню. А ще, дідусю Миколаю, скажи татусеві, що ми його дуже любимо і чекаємо!».

Лариса, прочитавши дитяче послання, плакала цілу ніч. Досвіта пішла до сусідки...

Прокинувшись, син радо витягував з-під подушки разом із цукерками «листа від Миколая».

«Сукню мамі твоїй, — читав по складах хлопчик, — мої помічники ще шиють. А татові я неодмінно передам твоє прохання, як тільки-но домандрую до Чернігова…»

— Мамо, у нас усе буде гаразд! — застрибав радісно по кімнаті малий.

Лариса щосили тамувала в собі ридання: знала, що мусить стримувати себе заради дитини. Бо ж саме для цього й мудрували з сусідкою над листом…

Відтоді минуло 10 днів, а малий щодня повторював, мов заведений:

— Тато неодмінно повернеться!

Одного дня Лариса не втрималася, заплакала:

— Невже ти не розумієш, що не прийде татко, що він у іншої тітки тепер живе?

Малий насупився і мовчки поплентався до хати, важко загрібаючи сніг приношеними чоботятками…

ПЕРЕДДЕНЬ Нового року почався клопітно: вдосвіта отелилася корова. Тож прокрутилася день, як білка в колесі, то біля худоби, то на кухні: свята ж бо ніхто не скасував! А надвечір тепло одягла сина, посадила на санчата — і гайнули до залізничної станції зустрічати з приміського потяга Богдану. Хурделило, і Дмитрик весело воював із білими клаптями, що летіли зусібіч йому на щоки. Донька гралася з братиком, а Лариса обіймала поглядом обох, щаслива, що діти поряд. Іще здалеку побачила на веранді світло. Стривожилася: хтось чужий уліз? А ключі ж ось, у неї в кишені… Відчинила двері і завмерла: на тапчані сидів… Максим. Схудлий, потемнілий з виду, але такий рідний! Лариса стала, мов укопана, не в силах ступити більше й кроку, не спромігшись і на слово. Богдана стривожено примовкла коло матері. Зате Дмитрик весело підстрибнув, з якимось пташиним зойком-вигуком підбіг до батька і щасливо повис у нього на шиї. Чоловік рвучко обійняв дитину, заховав обличчя у білявій чупринці сина, вдихнув у себе, здається, саму присутність рідних людей… Мовчанка затягувалася.

— Прости, — видихнув ледь чутно, підвівши погляд. — Прости, простіть… — говорили очі, шепотіла вся його постать…

А їй боліло. До крику — теж німого, але такого, що, здається, стогнало навколо повітря…

— Я ж казав, що татко повернеться! — щебетав син, не помічаючи наелектризованого вщерть моменту. Він переможно дивився на маму і сестру та щільно тулився до батька. Дитина нарешті почувалася щасливою.

Лариса стрепенула з хустки сніг: їй здалося, що сніжинки, потрапивши їй на обличчя, ставали гарячі-гарячі!