Вівторок, 13 лютого 2018 року № 12 (19559)
http://silskivisti.kiev.ua/19559/print.php?n=38102

  • Гаряча тема

Руками батькопродавців

Василь ПІДДУБНЯК.

ЛЮДОНЬКИ добрі, не знаю, як вам, а мені страшно. Дуже страшно, бо це не просто акт вандалізму, це удар у саме серце з-за рогу цивілізації.

І не віриться, що діється се не де-небудь на території забутої божевільні, а в Україні, нарешті вільній від тисячолітнього рабства — тілесного і морального, у західному форпості волелюбства.

В Україні, яка «устами неложними» заявляє про свою приналежність до цивілізованої Європи, до її загальнолюдських цінностей.

…На тлі безвідрадних дерев, присипаних байдужим снігом, на сірому постаменті — обезголовлена скульптура. Не організатору «червоного терору» Дзержинському, не вождеві світового пролетаріату Леніну, не, даруйте, товаришу Іуді…

У якому першому з українських міст підняли національний символ — прапор України? Так-так, у Стрию. І сталося це 14 березня 1990 року, коли ще вся держава звично засинала під колискові куранти з московського кремля.

«Місто Стрий, парк ім. Тараса Шевченка. Поліція виявила відбиту голову (на місці не виявлено) пам’ятника Шевченку. Як шкода, що деякі особистості не мають ні совісті, ні гордості до людей, які творили історію України!» — повідомив у соціальній мережі місцевий житель Ігор Зінкевич.

Шістдесят літ тому волелюбні стрияни в умовах «тихої» війни тодішньої влади з вільнолюбними «аборигенами» поставили цю бронзову скульптуру. І вилитий у бронзі Кобзар шість десятиліть підносив їхній визвольний дух в умовах застійної задухи.

Що ж сталося з волелюбним містом? Та ж не тільки зі Стриєм, не тільки…

…Із сьогодення — у Станіслав, село на правобережжі Дніпровського лиману, де колись стояли козацькі зимівники.

1921-й рік. Над Станіславом нарізає круги галасливе вороння. Голод…

Одна думка на всіх: «Як вижити?..»

Але нащадки козаків, до їхньої вродженої честі, не втратили своєї моральної самоповаги і в лиху годину. І коли майбутній видатний український актор Юрій Шумський, котрий тоді вів у Станіславі драмгурток, запропонував напівголодним людям поставити пам’ятник Тарасові Шевченку (щоб дух піднімав!), тамтешні селяни підтримали цю одухотворену ідею.

Люди зносили у сільбуд усе, хто що мав за душею, — по фунту, а то й по жменьці зерна ячменю, проса, кукурудзи і навіть квасолі. Назбирали горьованого збіжжя аж два з половиною пуди і повезли в Київ (за іншими даними — в Одесу), звідки незабаром привезли бюст Тараса Шевченка.

Погруддя підняли на високий кількаметровий постамент, увінчаний зображеннями бандури, сувою паперу, пензлів і безсмертними рядками із «Кобзаря»:

Учітеся, брати мої!

Думайте, читайте,

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь…

Це був один із перших на Херсонщині (коли б не у всьому Північному Причорномор’ї) пам’ятник Великому Українцеві.

Старожили згадують випадок, що ставсь у Станіславі 1941 року, коли в село ввірвалися фашистські загарбники. Зайди, переповідають, винищували все, що потрапляло під руки, — особливо портрети і бюсти тодішніх радянських вождів. Трапилося під руки ворогам і погруддя невідомого діяча, вознесене на високому постаменті.

Німецький вояка зірвав із плеча автомат, приціливсь — і в цю мить тишу розірвав крик селянина Андрія Миколайовича Шепеля: «Що ж ти робиш?! Це ж Шевченко!..»

Слова селянина магічно подіяли на зайду. Фашист кілька разів повторив: «Шевченко?.. Шевченко!..» І подався геть!

Ось така історія. Історія, що стала легендою.

Минув час. І що ж? У російському Новосибірську тамтешні українці ставлять Кобзареві пам’ятник, а в українській Україні, біля Львова, у Стрию, невстановлені біологічні особи чинять над Пророком глум несусвітній. Що це — злочин «під п’яну лавочку» чи спланована з боку найближчих сусідів акція, яка чиниться руками батькопродаців?..