Архів
П’ятниця,
16 лютого 2018 року

№ 13 (19560)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Добрий господарВесела світлицяНаша пошта
  • За рубежем
Домовились

США. Після запеклих дебатів конгрес узгодив найпроблемніші положення імміграційної реформи.

Докладніше...
Страйкують учителі

У СЛОВЕНІЇ через страйк учителів зачинилась більшість шкіл.

Докладніше...
Антиєвропейські настрої

МОНАКО. На парламентських виборах перемогли противники асоціації з ЄС.

Докладніше...
Далекоглядне рішення

ПОЛЬЩА анонсувала будівництво власного балтійського газогону.

Докладніше...
Навчання — рідною мовою

ЛАТВІЯ. Скасовано державну шкільну освіту російською.

Докладніше...
Посилюють безпеку

КАНАДА знову приєдналася до системи повітряного спостереження НАТО.

Докладніше...
Набрид усім

ПІВДЕННО-АФРИКАНСЬКА РЕСПУБЛІКА. Звинувачений у корупції і рекеті президент пішов у відставку.

Докладніше...
Світова допомога

ІРАК. Євросоюз виділяє країні 400 мільйонів євро.

Докладніше...
Версія для друку          На головну

Кому «хатинку» у заповідному лісі?

Михайло ГУБАШ,

Костянтин СУЛИМА.

Палац Юрія Косюка, власника ПАТ «Миронівський хлібопродукт», колишнього першого заступника глави Адміністрації Президента України (липень — грудень 2014 р.), зведений біля Києва на землях Хотівського городища — археологічної пам’ятки скіфської доби.

СОНЯЧНИЙ літній ранок. Прогулянка узбережжям Азовського моря. Чисте прозоре повітря наповнює легені п’янким ароматом степових трав, морської води і різнобарвних квітів, які буйно цвітуть у садибах жителів невеличкого селища. В ранкову тишу ритмічно вплітається ледь чутний шум легенького прибою та лякливі крики поодиноких чайок. Яка краса! Душа співає...

А це що таке?! Дорогу перегороджує великий паркан. За ним височіє триповерхова споруда — дім не дім, фортеця не фортеця, якась архітектурна абракадабра. Але хай там як, цей несмак, чи то «постмодерністський кубізм», — справа власника чудернацької будівлі, мене це не обходить. А ось те, що височенний паркан, відрізаючи чималу ділянку пляжу, ще й на кілька метрів видається в море, перекриваючи прохід відпочивальникам, викликає здивування і обурення. Отак якийсь чолов’яга узяв і привласнив чималий шмат морського узбережжя. Порушивши при цьому закон, який забороняє приватизацію прибережної зони, бо вона належить до об’єктів, що є власністю всього українського народу.

Та хаму плювати і на закон, і на людей, у яких він украв ділянку узбережжя. Бо він «дружить» із владою, яка надала дозвіл на приватизацію того, що не може перебувати у приватній власності. Згідно із законом. Але ж закон, як відомо, — то для ворогів, а для друзів — усе, що вони захочуть. Отакий-от у них, хижаків у людській подобі, закон — закон джунглів, де право належить сильнішому, спритнішому, хитрішому, підлішому...

Живе собі таке створіння, яке накралося на бюджеті або нахапалося та «нащедрувалося» на хабарах, і починає відчувати себе хазяїном життя. І виникає в нього бажання жити ще краще й веселіше. І щоб не у «номерах» — у квартирі в задимленому і засміченому місті, а в «хоромах» — царських маєтках, зведених у заповідній або курортній зоні. А чому й ні? Воно ж не «бидло», яке все життя важко гарує за копійки, а «людина», яка наживається «непосильною працею»...

Проте, щоб побудувати кількаповерхову «хатинку» на мальовничому березі річки чи на пляжі біля моря, у природо-охоронній зоні, в заповіднику, в ботанічному саду, на території історико-культурного чи природно-заповідного фонду, потрібно спочатку «узаконити» відповідну ділянку, тобто приватизувати її. Тож починаючи з 2007 року рішеннями органів державної влади або місцевого самоврядування направо і наліво почали роздаватися особливо цінні землі. Причому безоплатно. Це офіційно. Якщо ж не офіційно, то ціну таких нелегальних оборудок знають ті, хто «давав» і хто «брав». Ба більше — нерідко взагалі зухвало підроблялися рішення цих органів для отримання у власність того, що належить виключно всьому українському народові.

Зазвичай «власниками» неоціненних земель спершу ставали «бідні студенти» та «малозабезпечені» пенсіонери, яким вкрай потрібно було поліпшити умови життя шляхом побудови власного житла у кооперативі. Згодом ділянки переходили до рук тих, кому й призначалися від початку махінацій. Оскільки робилося все тишком-нишком, про перехід заповідних земель із державної у приватну власність ставало відомо тільки тоді, коли на них починали рости шикарні палаци «хазяїв життя».

Звісно, шахраї розуміли, що їхні вороги в особі громадських активістів, екологів, науковців і навіть окремих прокурорів можуть не тільки здійняти галас з приводу незаконних і кричущих оборудок, а й намагатимуться через суд повернути безцінні землі їхнім справжнім власникам — громадам. Аби запобігти цьому, необхідно було розробити відповідну «схему». Виконавці замовлення «сильних світу цього» швидко знайшлися.

«У 2010-2011 роках з подачі відомого «реформатора» судової системи Андрія Портнова були прийняті закони про зміну строків позовної давності та порядку їх застосування судами. Ці закони роблять неможливим оскарження незаконної передачі особливо цінних земель у приватну власність після спливу трирічного строку позовної давності», — розповідає юрист Володимир Бубнов. Тобто любителям жити у заповідній зоні достатньо було на три роки «затихаритися», після чого жоден суд уже не мав права їх «розкуркулити». «Дуже часто про те, що у території заповідника, пляжу, набережної є новий «власник», можна дізнатися лише після початку забудови або інших активних дій на цих територіях. У разі, коли це відбувається після трьох років, шансів повернути незаконно відібране майже не залишається. Тобто «лани широкополі, і Дніпро, і кручі» видно та чутно не всім нам, як це передбачено законом, а тільки обраним», — гірко іронізує В. Бубнов.

Так воно і відбувається. Кілька років тому громадськість, особливо на Київщині, спершу із подивом, а потім з обуренням спостерігала за тим, як на заповідних та інших особливо цінних землях, немов гриби після дощу, стали з’являтися шикарні «обійстя» нових скоробагатьків. Хіба могла нормальна людина спокійно дивитися на зухвалий дерибан територій, які, згідно із законом, мають перебувати у всенародній власності? Звісно, що не могла. Тож представники громадських організацій, екологи, активісти, науковці, просто небайдужі українці спробували чинити опір і боротися за повернення фактично вкрадених ділянок громаді.

Проте на заваді їхнім зусиллям ставав той сумнозвісний трирічний строк позовної давності, узаконений за правління «легітимного». Навіть деякі судді розводили руками: «Ми ж нормальні люди. Ми теж за екологію, за збереження природно-заповідного фонду та історико-культурної спадщини українського народу. За законність, врешті-решт. Але ж...». До речі, під час однієї з дискусій голова Верховного суду поставив слушне запитання: якщо наркотики полежать три роки, вони що — можуть законно бути в обігу? Так і «Софію Київську», каже В. Бубнов, можна крадькома продати, а потім через три роки посилатися на те, що минув строк позовної давності.

Ситуація обурила і декого з народних обранців. Тож навесні 2016 року на розгляд Верховної Ради було внесено законопроект 4521, який передбачає внесення змін до Цивільного кодексу України щодо незастосування строків позовної давності. Автори законодавчої ініціативи — народні депутати Вадим Денисенко, Остап Єднак, Павло Дзюблик, Олег Недава та Ігор Луценко.

Втім, законопроект досі «маринується» у Комітеті з питань правової політики та правосуддя, який очолює Руслан Князевич. У справу вимушений був втрутитись генпрокурор Юрій Луценко, який закликав главу парламенту Андрія Парубія дати нарешті зелене світло проекту закону 4521. Ці вимоги підтримали вчені провідних ВНЗ Києва, чимало громадських організацій, Інститут археології, НАНУ, Держ­лісагентство, Мін’юст...

Нарешті минулого тижня спільними зусиллями таки вдалося добитися обіцянки голови комітету про розгляд законопроекту ВР уже найближчим часом. Тож сподіватимемося, що всупереч поширеній практиці інтереси всього українського народу переважать інтереси окремих його представників, і зусиллями народних обранців, представників громадськості, Генеральної прокуратури народ України зможе захистити свою законну власність.

Принаймні буде якась страховка від земельних дерибанів у майбутньому. А от Андрій Портнов, треба віддати йому належне, таки гарний фахівець був. Тепер, кажуть, чи то в Австрії, чи у Швейцарії юридичним бізнесом займається. Невже в Україні кращих від нього правників не залишилося? Згадаймо хоча б таких знаних авторитетів у царині права, як Юрій Кармазін, Віктор Шишкін, Валерій Євдокимов та інших фахівців найвищого юридичного рівня. Чому держава не поспішає використовувати багатющі знання і досвід цих патріотів України?

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Приїхали ревізори
Читати
З вітчизняної «дзвіниці»
Читати
Градус дещо знизився
Читати
Влада може догратися
Читати
Ліками забезпечили
Читати
Здорожчання неминуче
Читати
Щоб далеко не їздити
Читати
Борги наші непідйомні...
Читати
Ховаєшся — знайдуть
Читати
Грип лютує
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове