Архів
П’ятниця,
11 травня 2018 року

№ 35 (19582)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Добрий господарВесела світлицяНаша пошта
  • За рубежем
Правляча коаліція розпалася

ВІРМЕНІЯ. Лідер опозиційного руху «Елк» Нікол Пашинян обраний прем’єр-міністром.

Докладніше...
Страйки закрили небо Європи

ІТАЛІЯ. Працівники державного авіадиспетчера «ENAV» провели одноденний страйк.

Докладніше...
Більшає нелегалів

КАНАДА. Впродовж року з території США до країни прибуло понад 26 тис. нелегальних мігрантів.

Докладніше...
Не ризикнув приїхати?

ІЗРАЇЛЬ. Трамп не відвідає церемонію відкриття американського посольства в Єрусалимі.

Докладніше...
Знакова перемога

У МАЛАЙЗІЇ опозиція вперше за 60 років перемогла на виборах до парламенту.

Докладніше...
Новий політик — нова політика

КУБА. У Гавані Генсек ООН Антоніу Гутерріш зустрівся з новим лідером країни Мігелем Діас-Канелем.

Докладніше...
Заливає не на жарт

ТУРЕЧЧИНА. В Анкарі сталася найпотужніша за 500 років повінь.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • Долі людські

Життєві дороги ветерана

Василь САДОВИЙ.

Закарпатська область.

По батьківській лінії Михайло Андрійович Шарій — козак запорозький, а по маминій — донський. Він розповідає про козацтво як про окрему державу в державі, називаючи солідарність братчиків святою.

НАРОДИВСЯ Михайло Шарій на Луганщині, в селі Нова Астрахань. Батько його був освіченою й талановитою людиною: досконало знав німецьку мову, виписував із Німеччини технічні журнали, в часи непу на основі журнальних креслень збудував кілька потужних вітряних млинів. Захоплювався фотографією — мав п’ять фотоапаратів, пробував себе в живописі, прекрасно співав і віртуозно грав на різних музичних інструментах — піаніно, мандоліні, балалайці, гітарі, флейті, клавесині… У 1926 році купив автомобіль «Форд». Словом, на той час Андрій Шарій був у п’ятірці «найкрутіших» господарів-козаків Луганщини.

Але так тривало недовго. Знайомі, які служили в тодішньому НКВС, попередили про можливий арешт. Залишивши в Новій Астрахані все — млини, житло, худобу, автомобіль, сім’я на світанку вибралася з рідного дому. Поневіряння по селах тривало кілька років, аж поки Шарії не оселилися в Бердянську Запорізької області. Але прийшла війна — зовсім не така переможна й героїчна, як співалося в деяких агітаційних піснях.

Михайло Шарій разом із товаришами пішов у військо добровольцем. Багато бачив, багато пережив. Ніколи не забуде страшні бої неподалік Сіверська. Там був пагорб, який утримували німці, поставивши на ньому дзоти й міномети. Михайло разом з іншими саперами спостерігав, як командир відправив бійців їхнього полку завойовувати висотку, і всіх їх скосив ворожий вогонь. Послали наступний полк — і такий же страшний результат. За що поклали стільки солдатів? Жоден військовий чин за це не поніс відповідальності, бо людське життя для радянського командування не було цінністю.

Відступ військ тривав аж до кавказьких гір, де Михайло Шарій дістав перше важке поранення — осколками посікло ноги, куля пробила голову. Після госпіталю він воював у складі повітрянодесантного гвардійського полку. Побував у самому пеклі історичної битви під Курськом.

Потім знову поранення. Підлікувавшись, аж до перемоги у складі артилерійської дивізії вів наступ у західному напрямку…

У Бердянську його чекали мама, батько, який усю війну працював на військовому заводі в Махачкалі, й сестра. Михайло вступив до сільськогосподарського інституту, але його здоров’я раптово погіршилося. Тіло проймав крижаний холод, не припинявся головний біль. Лікування не допомагало, знайомий порадив звернутися до знахаря. Той порадив харчуватися тільки рослинною їжею та змінити клімат на тепліший. Михайло надумав переїхати до Ташкента, де тепло і багато фруктів.

В Узбекистані молодий чоловік продовжив навчання, південне сонце таки його зігріло, різноманітні плоди теж позитивно позначилися на здоров’ї. Не одна з місцевих красунь накидала на нього оком, обіцяючи остаточно вилікувати його після одруження. Але там він своєї другої половинки так і не зустрів.

Тим часом мама писала слізні листи — просила повернутись. Михайло вирішив провідати рідних, які в той час жили на Херсонщині. І тут зустрів свою долю — красуню Ніну. Відгуляли весілля, Михайло залишився працювати в місцевій МТС.

Якось у відрядженні познайомився з чоловіком, котрий покликав його на постійне проживання у Виноградівський радгосп, де не вистачало спеціалістів. Так і з’явилася на Закарпатті наприкінці 50-х років минулого століття сім’я Шаріїв із козацької династії.

Незабаром подружжя святкуватиме 63 роки спільного життя. У свої 96 Михайло Андрійович будь-якої пори року любить прогулюватися вулицями Виноградова. Хай і дається взнаки поранення ніг, але гору бере успадкована міць козацького духу. Цікаво, що його син Андрій перейняв від діда, Михайлового батька, здібності конструювання — приводить до ладу автомобілі з найскладнішими системами управління та, здавалося б, безнадійними поломками.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Біда вчить
Читати
Окупанта змусять заплатити
Читати
Не сховаються од відповідальності
Читати
Під облік — усіх
Читати
Годуватимуть по-новому
Читати
Підвищили пенсії
Читати
Ротація по-російськи
Читати
Визнали геноцидом
Читати
Без води
Читати
На фронті — лише контрактники
Читати
Провели лінійку...
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове