Наша пошта

• Точка зору

Ціна праці

Микола АТАМАНЧУК.

м. Київ.

ПРАЦЯ пересічного українця вже давно недооцінюється. Тож не дивно, що обдаровуємо своїми талантами, зміцнюємо руками і розумом економіку Росії, Польщі, Чехії, Португалії та інших країн. Мої небожі теж подалися на заробітки за кордон. Звісно, не від добра.

Як девальвує гривня (за останні чотири роки в 3,3 разу), так само знецінюється й праця. Середньомісячна зарплатня українців зменшилася з 450 до 270 доларів. Натомість, мов на дріжджах, зростають статки чиновників. Багато хто з них отримує за свої не завжди праведні труди по кількасот тисяч гривень, а дехто — й мільйон-другий. Щомісяця. Тим часом у цивілізованих країнах максимальна зарплата в держсекторі не перевищує мінімальну більш як у шість-вісім разів. У нас же цей розрив становить 150-500.

Знецінюється праця, девальвує національна валюта, падає купівельна спроможність. Зароблене витрачаємо на далекі від духовних запитів речі. На відміну від європейців, у яких на їжу йде близько 12 відсотків сімейного бюджету, ми тратимо на неї більшу частину.

Роботу з більш-менш гідним заробітком знайти дуже важко. То що, зачароване коло? Безвихідь? Від розв’язання цих питань нікуди не дітися. Отже, треба кардинально все міняти. І в першу чергу в управлінні державою. Бо нерозумно віддавати політику на поталу тим, чиє слово розходиться з ділом, хто переймається не суспільними, громадськими, справами, а винятково власним збагаченням за рахунок безжального пограбування держави. І... бодай не продаватися. Оптом і вроздріб. Як на недавніх виборах до об’єднаних територіальних громад.

Підігравати олігархам, корупціонерам та іже з ними за 30 срібняків — означає і далі продукувати в Україні злидні.