• Сільські обрії

Краще заробляти вдома

Леся ГУДЗЬ.

Житомирська область.

Коли я їхала на ферму ТОВ «Агровест-Груп» у селі Смолдирів Баранівського району, то уява малювала картину звичного колгоспу з усіма його атрибутами і порядками. Однак, підходячи до охайних побілених приміщень, відчула щось не те. «Не тим» виявилася цілковита тиша замість очікуваного реву худоби. Гм, подумалося, що за ферма така — порожня чи що?

ЗІ СВОЇМИ уявленнями з минулого, якою буває ферма, довелося розпрощатися уже з порога, причому з легкістю і приємністю, бо побачене вразило і втішило: відмежованими від головного проходу майданчиками у просторому, світлому і чистому(!) приміщенні вільно походжали корови-сименталки, деякі спокійно лежали, жуючи жуйку, — нагодовані, доглянуті. Відповідь на незвичну тишу знайшлася відразу ж — сита худоба не реве. А тварини цієї породи, крім хороших м’ясомолочних показників (середня вага корови — 7-8 центнерів), відзначаються спокійною вдачею. Складається враження, що таких велетнів і порати значно приємніше.

Але більше про це може розповісти робітник із догляду за ВРХ Ярослав Іванович Гончарук. Під його відповідальністю — 170 голів, а це ненастанна праця від удосвіта до вечора. Почистити лежаки, підмести приміщення, роздати корм, викачати гній, стежити за наповненістю напувалок і мити їх за необхідності — основний перелік обов’язків доглядальника. Із ними Ярослав Іванович впорується якнайкраще, недарма ж головний зоотехнік господарства Наталія Миколаївна Козел на запитання про свого працівника дала лаконічну, але вичерпну характеристику: «Добросовісний, усе зробить, усе вміє, поремонтує — одним словом, на нього можна повністю покластися».

— Сам я, — розповідає Ярослав Іванович, — мешкаю в Канунах, звідки й добираюся на роботу. Раніше працював трактористом-механізатором у Стриєві, Канунах, Смолдиреві, ще застав колгоспи, а ось уже три роки як доглядаю тварин на фермі. Не скажу, що робота легка, але швидких грошей не шукаю, за кордон не подався. Тут моя родина, хата… Далекі заробітки мене не ваблять. Втекти з села найлегше, але ж і вдома можна заробити, якщо не лінуватися.

Про своє призначення тут, у господарстві, цей добродушний чоловік має власну думку: «Не тварини для нас мають бути — ми для них. І це нормально: за ними ж догляд потрібен, турбота, живе ж воно!». Теплим поглядом він окидає своїх підопічних і розповідає про звички, характер, особливості поведінки тієї чи іншої корівчини. Киває на повнобоку красуню: «Це наша загальна улюблениця Муня. Дуже ласа до яблучка, шматочка хліба…» — і тварина, почувши свою кличку, повертає голову в наш бік, наче погоджуючись зі словами Ярослава Івановича.

«Малиш!» — гукає чоловік у глиб приміщення: виявляється, тут є ще й бичок, якому дозволяють вільно розгулювати серед корів. «Малиш» вражає розмірами — дотягує до дев’яти центнерів! Попри усталену думку про биків тварина неагресивна, бо доглядальник виховує її ласкою. Коли Ярослав Іванович підійшов до Малиша, той нагнув голову — почухай, мовляв…

Тиша й порядок на фермі, нахилена назустріч руці голова тварини — ці прикмети без слів доводять: свою роботу Ярослав Гончарук не просто виконує технічно правильно — він любить своїх підопічних, а значить, має велике людяне серце!