Архів
Вівторок,
10 липня 2018 року

№ 52 (19599)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Вербиченька

Вербиченька

Cторінку підготувала Устина ГРЕЧАНЮК.


Версія для друку          До списку статтей
  • На життєвих перехрестях

Світи, сонечко, в чуже віконечко…

Ганна Бойчук.

Розклад маршруток на Вінницю змінили, і я зі своєю чималенькою поклажею на приміській автостанції залишилася ні в сих ні в тих — до наступного рейсу майже півтори години. Прикро, ще й чтива не захопила. Знічев’я роздивляюсь пасажирів, а одна тітонька примітила і мене: «Пригляньте за моєю сумкою, я тут неподалік у магазин — туди й назад». Коли повернулася, розговорилися, моя нова знайома, назвалася Тетяною, поверталася з весілля хрещениці. Вражень везла багато — про вбрання наречених, наїдки на столах, про те, як і що тепер дарують молодим. Але поміж усього найбільше мене вразила історія, якою жінці не терпілося з кимсь поділитися, почуття переповнювали її вщерть. Переповідаю її майже дослівно.

СЕРЕД весільних гостей була дуже примітна пара. Високий ставний чоловік із сивими скронями, вродлива осінньою красою з ясним поглядом сірих очей — дружина. Вони гармонійно ніби доповнювали одне одного — жестами, ніжними поглядами. Так можуть поводитися на людях коханці або одружені зовсім недавно, подумалося мені, і я пізніше поділилася здогадами з матір’ю нареченої. «Це ти про Славку й Андрія? — перепитала вона. — Тут просто індійське кіно!»

Одружені вони років 10 уже, стільки й синочку Іванку. Взяв її Андрій із двома хлопчиками, нагорювалася після трагічної смерті чоловіка, який загинув під колесами трактора. Піднімала дітей сама, підробляла на кількох роботах, ще й свекруху до смерті догледіла. Чоловіків Славка не шукала, хоча на неї задивлялися й ровесники, й старші. Любила синів, не так-то просто в чужій людині батька для них розгледіти.

А коли селом пішла чутка, що до Славки перебрався Андрій, пересудів було багато. Не був цей чоловік вільний, дружину мав, Катерину. Діток, щоправда, їм Бог не дав. І що там за життя було, село не знало, з виду все, як у людей, — у домі достаток, господарство, теплиці, автівка. А видавала гризоту відлюдькуватість Андрія, люди не бачили його веселим, цурався товариства, брався за найважчу роботу. Катерина нагадувала зів’ялу без дощу квітку — сумна з пригаслими очима. Разом їх люди не бачили ні у клубі, ні в гостях. Подейкували, що Катерина умовляла чоловіка взяти дитинча з сиротинця, навіть їздили кудись, але щось не склалося.

А тут новина: пішов Андрій із дому на двох дітей. Непросто чоловік зважився на це. Одного вечора вдома раптом розрубав гнітюче мовчання: «Не вийде у нас так далі, пробач мені, маю на прикметі жінку, двоє дітей у неї, своїх хочу. Але не приймає вона мене одруженого, умову поставила таку. Відпусти мене, Богом прошу».

Катерина з села поїхала. Збулася господарства, зачинила віконниці. Сусід косив траву на обійсті та назирав, щоб злодюги не розтягли майна. Розповідали, що санітаркою влаштувалася десь в інтернаті, там і мешкала. Горювала дуже, не хотіла, щоб люди бачили її самоту й біду. Минув час, перечекала, повернулася. Змарніла, болячки чіплялися, мов реп’яхи. Часто сиділа біля старого горіха і дивилася кудись удалечінь…

Йшли роки. Знала Катерина, що сина народила Славка Андрієві, вже й до школи ходить. Відгуляли вони весілля старшого, вивчили середнього. А невдовзі й побачила жінка їх усіх: заходилися дім зводити, великий, на два поверхи, якраз напроти Катерининого обійстя. Кипіла робота, щаслива метушня — сім’я… Гіркота на той час кудись спливла, вона звиклася зі своєю самотністю. Спробувала і сама владнати життя, зійшлася зі старшим удівцем, та він захворів і помер. Від туги й безвиході занедужала ще дужче. Уже й несила на подвір’я вийти, за поріг переступити. Зайде хтось допомогти — спасибі, а далі знов сама.

А якось зайшла до Катерининої світлиці Славка: «Може, щось зробити треба, то я поможу…». Та й хлопці забігати почали. Надто Іванко. Прийде зі школи, води принесе з криниці, в магазин за хлібом, на пошту мотнеться. Стане на порозі, такий стрункий, геть із виду Андрій замолоду… Любив у неї уроки вчити, читав уголос, переказував.

Андрій теж заходив допомогти дещо. І не було між ними слів ніяких, тільки бачила Катерина, що щасливий її колишній чоловік сім’єю, добре йому, веселий, яким раніше зроду не був. От лише відчувала, що криється в нього на самому денці серця щось щемно-винувате. Совість мучила, що пішов шукати щастя лише для себе, відштовхнувши її, беззахисну? Може, й так. Але Катерина про те не думала. Тепер її не залишали бідувати на самоті. В домівці тепло, їсти завжди є що. Здається, відступили й нещадні болячки. А коли прийшов попрощатися їхній середній синок — добровольцем в армію записався — і сказав їй лагідно: «Не журись, бабусю, я повернусь, з батьком дах тобі перекриємо», заплакала вголос. Благословила іконкою Божої Матері як рідного онука. Вперше у житті її назвали бабусею.

…Таку історію — про любов і людяність — мені повідала в очікуванні маршрутки пані Тетяна. А я вирішила розповісти її вам. Бо чужий життєвий досвід завше робить нас мудрішими. Таке воно, життя. Непередбачуване і водночас досконале нетлінними істинами — де між людьми добро і любов, там не буває нещасливих.

Версія для друку          До списку статтей
При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове