Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці»
Юрій ІЩЕНКО.

• Бувальщини

Гусак

Пилип ЮРИК.

м. Запоріжжя.

Улітку вирішили з дружиною провести кілька днів у її подруги Ліди на селі. Приїхали в обідню пору, тому жінки відразу ж узялися лаштувати на стіл, а мені Ліда дала завдання: взяти ножа, пройти на вулицю та глянути на радіопроводи — якщо треба, то зачистити й з’єднати. Бо, мовляв, комбайн сьогодні їхав і, мабуть, обірвав дроти. Пройшовсь я з ножем навколо хати — все добре, з’єднано. Вийшов на вулицю, глянув на стовп, провід — також усе гаразд, не обірвано. Сказав Ліді.

— Повідомлю ремонтникам, — відповіла та, — хай вони по-лагодять.

Затим сіли за стіл. Пізніше допомогли дещо по господарству. Ввечері Ліда порахувала качок — однієї немає. А тут і бабуся-сусідка підходить — у неї не стало гусака. Ліда повернулася до сараю, перелічила качок удруге й заспокоїлася — всі на місці. Пішла у двір до сусідки, а там сусід Іван та кілька інших односельців обговорюють події дня.

— Мої качки всі на місці, —каже Ліда, — гляньте, може, ваш гусак також удома.

Бабуся ще раз порахувала гусей — таки немає одного. Вона бідкається:

— І де міг подітися? Наче ж ніхто чужий тут не проходив, не проїжджав...

— Ви впевнені? — питає її сусід Іван. — А я бачив, що сьогодні ходив дорогою якийсь вусатий із ножем, на Лідину хату поглядав. Ото, мабуть, він і зарізав вашого гусака. А ви кажете, чужих не було.

Коли Ліда розповіла це, мені не лишалося нічого іншого, як відповісти:

— Так, мене хлібом не годуй, а дай чужого гусака зарізати!

Другого дня птаха знайшли живого й здорового. Він плавав у старому зруйнованому, але не закиданому колодязі. І тепер, коли дружина телефонує Ліді, передаю разом із привітом: «Хай скаже сусідам, щоб на наступне літо гусака готували, бо приїде вусатий, у шортах і з ножем».

Почесті

Давид Іванович був людиною лагідною, але аж занадто прин­циповим педагогом. Він обіймав посаду завуча, викладав у технікумі економіку і вважав, що потрібнішого й цікавішого предмета на світі не буває. Вимогливість його студенти сприймали як недоречну, адже за не до кінця вивчений урок він без найменшого сумніву ставив «двійку» в журнал. Це означало, що її володар автоматично позбавлявся місячної стипендії й повинен був у неділю їхати на станцію, розвантажувати вагони, заробляючи на прожиття. За кілька років навчання хлопців, у яких двічі або й тричі таким чином віднімалася стипендія, набралося понад десяток.

І ось настав довгоочікуваний випускний вечір у технікумі. Вручили дипломи вчорашнім студентам. Із напутнім словом виступили директор та завуч, тобто сам Давид Іванович. Його солодка промова витиснула не одну сльозу в новоспечених спеціалістів, особливо в дівчат. Затим усі випускники вийшли в коридор, розмовляють між собою. Повз них проходять учителі й директор. І раптом один із вчорашніх студентів радісно й досить голосно повідомляє загалові:

— Давид Іванович іде! Ура! Качаймо його!

Підбігли дебелі хлопці, не встиг завуч і рота розкрити, як тієї ж миті злетів над їхніми головами. І раптом почувся його несамовитий крик. Він волав, як недорізаний кабан, — на всю горлянку, раз у раз злітаючи ледь не до стелі, а вчителі й студенти, що стояли збоку, не могли нічого второпати: людині — найбільші почесті, а вона репетує, мов навіжена. Тільки-но поставили завуча на ноги, він дременув додому так, що й хорти Троєкурова його не наздогнали б.

...Пізніше з’ясувалося, що качали Давида Івановича шестеро хлопців, які були дуже злі на нього. А сьомий, невеличкий на зріст, знизу підставляв шило.