Архів
Вівторок,
7 серпня 2018 року

№ 60 (19607)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Соняшник
  • За рубежем
НАТО: арабський формат

США взялися за створення військового альянсу кількох дружніх до них близькосхідних країн.

Докладніше...
Довгоочікуваний мир

У ПІВДЕННОМУ СУДАНІ припинилася громадянська війна.

Докладніше...
Півтисячі євро — і ти громадянин

ІТАЛІЯ. У міграційній службі спалахнув бучний корупційний скандал.

Докладніше...
А президент проти

МОЛДОВА. Президент Ігор Додон пригрозив мітингами в разі обмеження його повноважень парламентом.

Докладніше...
Сенсаційний технологічний проект

У КИТАЇ побудують найбільший у світі підводний тунель.

Докладніше...
Таке не повинно повторитися

ЯПОНІЯ хвилиною мовчання вшанувала пам’ять жертв ядерної атаки США на Хіросіму.

Докладніше...
Вітри перемін

КУБА. Парламент схвалив проект нової конституції.

Докладніше...
Версія для друку          На головну

Є нащадки, є пам’ять роду

Валентина
РОЗУМЕНКО-НЕВІНЧАНА.

Київська область.

ДИВЛЮСЬ на стару, биту часом світлину… Хати із солом’яними стріхами, на тлі яких біля волів із підводою застиг міцної статури чоловік з батогом у руці. Це фото мого дядька із села Братчикова Гребля — так воно називалося колись. Згодом його почали називати Станіславчик, на догоду якомусь шляхтичу Станіславу, що поселився поблизу козака Братчика та й витіснив славну українську назву. В книжці Л.І. Похилевича «Сказания о населеньіх местностях Киевской губернии» йдеться про те, що названо село було за іменем (чи прізвиськом) почесного парафіянина Ставищенської церкви Братчика, який ще й греблю збудував через річку Красючку.

Довкола села були давні могили — широкі та високі, які з часом розорали. Серед місцевих живе легенда, що в буремні роки військові, що проходили цими місцями, інколи знаходили тут кістки, турецьку зброю, монети.

У селі була дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці, збудована прихожанами в 1770 році. Всередині вона була оздоблена й облаштована коштом дворянки Катерини Жураковської, яку біля входу згодом і поховали. У 1841-1851 роках при священику Павлові Левицькому церкву розширили. А за більшовиків її зруйнували…

Мені інколи здається, що я жила у своєму селі вічно, оновлюючись та пристосовуючись до сучасніших умов. Це враження з’явилося й зміцніло після перегляду списків та виписок із метричних книг села Братчикова Гребля. В архівах шукала слід родів діда й баби по матері за прізвищами Бойки і Погорілі. Знаючи, що у ХVІІІ-ХІХ століттях із села мало хто виїжджав — хлопці одружувалися на дівчатах із свого села або із сусідніх, сподівалася, що заберусь якнайдалі у пошуках пращурів. І не помилилася. Виявилося, що у мого прадіда Карпа Семеновича, який загинув у сталінському таборі Усольлаг у Пермській області, куди його разом з іншими односельцями кинули за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, першим пращуром із відомих по лінії Бойків був Михайло, 1764 року народження.

Таку ж солідну гілочку вдалося прослідкувати й щодо Погорілих. Не впоралась би, якби не допомога Василя Борозинця, котрий давно працює з архівами. Коли дізнавалася про нових родичів, відчуття було таке, ніби доторкнулася до вічності. Навіть побула з ними — не знаними, але рідними у давньому селі, на подібних якому й досі тримається наша Україна.

Уже ж і попрацювали наші діди-прадіди на цій землиці й на пана, і на себе, і на владу польську, і на «власть» російську та совітську. Проносилися над ними громи-блискавиці, війни та революції утрамбовували кривавим котком, а вони виживали, народжували дітей, вирощували хліб, щоб прогодувати не тільки свої сім’ї, а й ненаситні пельки дармоїдів владних.

Від голоду помер Марко Погорілий, але лишилися його діти, брати. Багато у селі Погорілих і зараз. Певно, всі родичі між собою.

Кілька Бойків загинуло в Першу світову війну, не прийшов із фронтів Другої Наум Бойко, зате повернулися брати Герасим (мій дід), Олекса і Петро. Повернувсь із сталінських таборів учитель Дмитро, котрого звинуватили в антирадянській діяльності, Карпа ж реабілітували посмертно. Всі родини були великі: по 6-10 дітей у кожній. І хоч багато помирало від невиліковних хвороб, про що йдеться в документах, багато ж, однак, і виростало.

Живуть зараз у Станіславчику, яке нині у Ставищенському районі, Гуртовенки, Клименки, Руденки, Бойки, Погорілі, Бурлаки… Це нащадки тих, чиї прізвища записані в сповідальних списках ще на початку ХVІІІ століття.

Живуть… Утім, не живуть, а виживають. Чимало спадкоємців інших давніх прізвищ порозбігались у пошуках роботи і кращого життя. Лише невеличка група аборигенів глядить село від цілковитого запустіння…

Проходжу спорожнілими вулицями: покинуті хати, обдертий будинок культури, школа, де так мало діточок… І знову згадую свого дядька зі світлини. Здається, таких ніщо не змогло вигубити. Його нащадок їздив уже не на волах — мав добротний будинок, тракторець. А поруч росли його діти — продовжувачі хліборобської праці. Не один такий господар був у селі.

Проясніло на душі. А може, запитую себе…

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Оце так кубло!
Читати
Хочуть мандрувати?..
Читати
...Скоріше, працювати
Читати
Обіцяють залізних птахів
Читати
Скільки коштує волевиявлення
Читати
Свобода слова в небезпеці
Читати
Дивімось наше
Читати
Що обирають відмінники?
Читати





При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове