• Актуально

Дощ іде, та посуха триває

Михайло ГУБАШ.

Становище переселенців з Донбасу і Криму — внутрішньо переміщених осіб (ВПО) — вкрай скрутне: рівень їхніх доходів і зайнятості падає, з боку роботодавців вони зазнають дискримінації, соціальна незахищеність переселенців поглиблюється, а медицина стає недоступною.

ТАКИМИ є висновки проведеного Агентством ООН з питань міграції (МОМ) в Україні дослідження, репрезентація якого днями відбулася в Міністерстві з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб (МінТОТ).

_{Ні грошей, ні роботи}

У ДОПОВІДІ голови Представництва МОМ Томаса Лотара Вайса наголошується: внутрішньо переміщеним особам в Україні ведеться дедалі гірше. Так, середній дохід ВПО продовжує падати і станом на червень знизився до менш ніж 2100 гривень (близько 77 доларів США) на місяць. Для порівняння: офіційний прожитковий мінімум, обрахований Мінсоцполітики, з червня 2018 року зріс до понад 3300 гривень. «Зниження рівня доходів, яке може бути пов’язане з погіршенням ситуації із зайнятістю переселенців, поглиблює їх соціальну незахищеність у довготривалій перспективі», — вважає Вайс.

Так, згідно з даними опитування, проведеного МОМ, станом на червень працевлаштованими були 42% ВПО, що свідчить про зниження рівня зайнятості на 6% порівняно з березнем поточного року. На момент опитування 11% цих осіб активно шукали роботу і були готові протягом двох тижнів розпочати працювати. Переважна більшість тих, хто шукав роботу, повідомили про труднощі в пошуку, а саме: низька зарплата за пропонованими вакансіями, брак або взагалі відсутність робочих місць, які відповідали б рівню кваліфікації, а також дискримінація з боку роботодавців у зв’язку зі статусом ВПО або за віком.

Окрім того, результати дослідження показують, що через високі ціни на ліки та послуги медицина для дедалі більшої кількості ВПО перестає бути доступною.

«Україна переживає найбільшу кризу, пов’язану з переміщенням осіб у Європі, із часів подій на Балканах у 1990-х. Понад 3,4 мільйона чоловік, що постраждали від конфлікту в Україні, потребують гуманітарної допомоги, — констатував Вайс. — З 2014 року в рамках своїх гуманітарних програм МОМ надало допомогу майже 280 тисячам вимушених переселенців та людей, що зазнали наслідків конфлікту, і ми не зупинимося на досягнутому».

_{Вітчизняні «привиди»}

ЗРОЗУМІЛО, що на тлі такої, в цілому негативної, оцінки ситуації з переселенцями присутні на заході заступники двох міністрів — МінТОТ і Мінсоцполітики — Георгій Тука та Микола Шамбір змушені були «підсолодити пілюлю». Обидва, намагаючись обходити гострі кути, розповідали, як Україна піклується про задоволення потреб внутрішньо переміщених осіб, які програми для цього вже прийнято і т. д. і т. п. Вигляд це мало, зрештою, не дуже переконливий. Тим паче що Г. Тука зачепив ще одне болюче питання, нагадавши про законопроект щодо повернення переселенцям виборчих прав (зважте: йдеться про громадян країни!), котрий уже два роки припадає пилом у Верховній Раді й не розглянутий навіть у першому читанні. Було навіть не дуже зрозуміло, чи це самокритика замміністра, чи переведення стрілок на нардепів.

Промовистим став і момент, коли у відповідь на гостро поставлене одним із журналістів запитання щодо невиплати ВПО заборгованості з пенсій (обіцяють погасити у рамках ухваленого урядом «особливого порядку», якого нема і не відомо, коли буде), а також стосовно кількамісячної затримки переселенцям поточної пенсії Г. Тука закликав «не розганяти зраду»! Мовляв, щоб ставити подібні запитання, потрібно «бути в темі».

А от Микола Шамбір, якому Георгій Тука переадресував «незручне» запитання, аж ніяк не знітився, пояснюючи «окремі випадки» «технічними і політичними питаннями» або необхідністю перевірки «підозрілих» ВПО. Що ж до кількамісячної невиплати поточної пенсії відповідь заступника міністра була однозначною: «Немає такого, щоб не виплачували людині, яка перемістилася». От нема, і крапка! Чимсь нагадує сумнозвісне путінське «іхтамнєт» стосовно російських військовослужбовців на Донбасі. Так би мовити, якщо навіть і є, то спробуйте спочатку довести. Ось тільки відповідь журналіста-«зрадника» була швидкою і неочікуваною: «Ну як нема? Перед вами стоїть»...

Звичайно, заступникові міністра не залишалось нічого іншого, як пообіцяти розібратись. І це добре — хоч для однієї людини-переселенця справедливість візьме гору. Можливо. А от що робити і до кого звертатися решті, які з чиєїсь (утім, відомо, чиєї!) злої волі опинилися в такому ж становищі? Хто «розбиратиметься» з ними? А те, що цей випадок не є поодиноким, підтвердили і в одній із громадських організацій, які опікуються проблемами переселенців, — «Донбас СОС».

_{Упосліджує... держава?}

ДО РЕЧІ, ще на початку репрезентації дослідження МОМ Георгій Тука розповів, що саме того дня йому випало спілкуватися з дівчиною — журналістом одного з телеканалів, яка є уродженкою Донбасу. «Навіть у неї, — зізнався, — склалася така точка зору, начебто існує якась певна державна політика, спрямована на те, щоб людей, які називаються внутрішньо переміщеними особами, фактично примушувати повертатися до місць попереднього проживання. Молода дівчина, доброзичлива. Мені довелось півгодини переконувати її в тому, що це не відповідає дійсності. На жаль, досить часто найуразливіші верстви населення, до яких, без жодного сумніву, належать і переселенці, стають жертвами аферних маніпуляцій. Особливо це буде відчуватися напередодні виборів. Різного роду популісти будуть людей залякувати, інші — даватимуть різні обіцянки, породжуючи певні піднесення, віру».

Дивний збіг, чи не так? Спочатку один журналіст, а невдовзі й другий майже про те саме. Втім, аби дійти висновку щодо державної політики стосовно «витіснення» переселенців, достатньо просто проаналізувати факти. Частина з них — в оприлюдненому Агентством ООН із питань міграції дослідженні. А про реалії життя (чи, скоріш, виживання) переселенців годі й казати. На обіцяну державою дієву допомогу і сприяння вони очікували спочатку рік, потім два, три... Не дочекались. От і закрадається мимоволі запитання, хто ж насправді є тими «аферистами» і «популістами», які вводять в оману?

Мабуть, недарма кажуть, що все починається з голови. На прес-конференції «Виклики-2018» у лютому ц. р. Президент Порошенко сказав про переселенців і їхню подальшу долю таке: «Люди інтегруються у нових умовах життя, діти ходять до школи, знайдено роботу, знайдено місце для життя. Але наша мета інша. Це люди, які не отруєні російською пропагандою, вони, незалежно від їхніх симпатій та антипатій, повинні повернутися на звільнений Донбас і бути тим якорем, який тримає Донбас в Україні. Тому я ставлю завдання і регіональним керівникам, щоб ми робили все можливе, аби не забирати у переселенців бажання та права повернутися на Донбас».

Перечитайте ці слова, будь ласка, ще раз. Уважно. І вам стане все зрозуміло. І про «нашу мету», і про «завдання керівникам». От і виконують. Потайки — не виплачуючи ВПО поточних пенсій і пенсійних заборгованостей, і відкрито — позбавляючи їх права голосувати на виборах в Україні. Насправді ж мають на меті реалізацію вишезгаданого посилу Президента: мовляв, повертайтеся на Донбас, там Росія всім, хто звернувся, пенсію виплачує, ще й без затримок; та й виборчих прав ніхто там вас не позбавлятиме...

Ну а як іще можна трактувати дивне (коли не сказати — вороже) ставлення державних мужів до проблем чи не «найуразливішої верстви населення»? Можливо, саме тому складається відповідна «точка зору» в журналістки-переселенки, та й не тільки у неї.

_{Iсторичні граблі}

МОЖНА тільки уявити, з яким настроєм, не кажучи вже про ентузіазм, ВПО, наразившись на упослідження їхніх конституційних прав на «Великій Україні», виконуватимуть роль українського «якоря» на Донбасі. Чи подумала про це теперішня влада? Чи, поміркувавши, робить таке свідомо? Адже якір — це інструмент, яким хтось користується. Та навряд чи переселенцям, як і будь-кому іншому, подобається роль інструменту в чиїйсь сумнівній грі, яка, вочевидь, ведеться під гаслом «розділяй і володарюй». Тим паче, що кожен із них — не тільки рівноправний громадянин України, а й у переважній більшості — справжній патріот. На відміну від тих земляків-опонентів, які знайшли собі притулок у Росії.

Дехто стверджує, що дискримінаційна політика влади стосовно переселенців віддзеркалює настрої чималої частини українського суспільства, яка вважає чи не всіх ВПО «сепаратистами». Але такі хибні погляди є шкідливими насамперед для української державності. З подібним ставленням до півтора мільйона своїх громадян годі й говорити про об’єднання міцної української нації. Її й без того намагаються з різних питань розколоти, аби протиставити одну частину іншій. Причому роблять це, зазвичай прикриваючись патріотичними гаслами. Але ж, за висловом самого Петра Порошенка, за українською вишиванкою дуже легко може ховатися російська косоворотка.

Державна політика має бути державницькою, спрямованою на розбудову, а не на розбрат, який веде до знищення країни. На жаль, вже маємо сумний досвід Української Народної Республіки столітньої давності. Невже знов наступимо на історичні граблі?

І наостанок. Завершуючи оту репрезентацію дослідження МОМ, про яку йшлося на початку, Георгій Тука із сумом констатував: проблеми переселенців розв’язуються, але, на жаль, менше їх не стає. Трохи дивний, м’яко кажучи, висновок щодо результатів роботи згаданих міністерств і уряду в цілому. Все одно що сказати: дощ іде, та посуха триває...