• Людина та її справа

Учителька із роду Ковалів

Ганна КЛІКОВКА.

Запорізька область.

Коли після закінчення школи Вікторії Коваль треба було остаточно визначитись зі вступом у вищу школу, в родині ніхто й не сумнівався, що дівчина обере педагогічний. Ще малою вона рівнялася на маму, вчительку початкових класів Біленьківської середньої школи.

СТУДЕНТСЬКА пора у Мелітопольському державному педагогічному університеті ім. Богдана Хмельницького промайнула швидко. Вікторія навчалася на бюджетній формі за направленням райвно, тому сумлінно відпрацювала чотири роки в Петропільському навчально-виховному комплексі, що в Запорізькому районі. Та все ж вона прагнула у своє село, до родини...

— У моїй рідній Біленьківській школі вакансії вчителя біології чи географії не було, — розповідає Вікторія, — але така чекала мене в Лисогірському навчально-виховному комплексі, що за сім кілометрів од домівки. Два роки там викладаю ці предмети учням із п’ятого по одинадцятий клас. За шість років учителювання впевнилася, що я займаюся своєю справою.

Про школу, одинадцятий клас, який цього навчального року готує до випуску, Вікторія Володимирівна говорить зі щирим молодим захопленням. Вони взаємно доповнюють одне одного — класний керівник і діти на порозі дорослості. Передусім позитивом. Вікторія наділена ним від природи, а учні — продукт нашого часу — розкуті, з власною думкою, «інтернетні», мотивовані жити краще від батьків. Вікторія налаштовує їх на самостійний вибір життєвого шляху, не приховує труднощів, на які доведеться наразитися, допомагає підліткам розібратися в собі.

У її родинного дерева міцне коріння. Прикладом для наслідування є батьки. Вони щасливі у шлюбі, виховали дочку і сина — старший брат Вікторії займається IT-технологіями. Нещодавно відзначили 30 літ, відколи мама, Галина Володимирівна, навчає молодших школяриків. Її шанує село, до першої вчительки ведуть уже своїх діток колишні учні. Тато, Володимир Григорович, нині на пенсії. У сім’ї люблять згадувати історію їхнього знайомства. Приїхала в Біленьке на практику юна студентка Запорізького педучилища, винаймала квартиру якраз навпроти оселі Ковалів. Володимир тоді працював сільським кіномеханіком і почав запрошувати дівчину в кіно. Незабаром вони поєднали свої долі.

— Моя родина дуже дружна, — розповідає Вікторія. — Бабусі Лідії Іванівні уже дев’яносто років, дідусеві Григорію Тимофійовичу аж дев’яносто два! Не даси їм тих років, вони активні, мають світлий розум, добру пам’ять і завжди в трудах, а це і є секрет довголіття. Я не пригадую, щоб вони колись сиділи склавши руки. Дідусь працював колгоспним ветеринаром, а хист має до всякої справи. Він доглядає бджіл, має невелику пасіку, а ще від природи у нього талант винахідника, навіть вітряк побудував — електрику «добуває». А ще багато читає, майструє.

Бабуся — класна швачка, й досі вправно сидить за машинкою, у неї їх три, «зінгерівські». Вона мені допомагає, коли у школі власноруч виготовляємо до свят костюми. А ще бабуся чудово готує, тож зберігаю чимало сімейних рецептів.

Вікторія вважає, що їй надзвичайно пощастило, бо раннє дитинство минуло ще й з опікою прабабці, Євдокії Пахомівни Восьмерик. Вона навчила правнучку доїти корову, виготовляти сир, масло, сметану. А ще разом ткали доріжки.

Уся така наука в родині передається через покоління, ця ниточка не обривається, молоде крило Ковалів міцно тримає її надійними руками. Дівчина розповіла, що у свята родина полюбляє збиратися разом. Приїздять брати Володимира Григоровича з родинами із Запоріжжя, привозять батькам правнуків. Усім радий старий дім, який у далекій молодості власноруч зводили бабуся і дідусь.

До Запоріжжя з Біленького рукою подати. Я припускаю, що молодого педагога, так закоханого у свою справу і вже з чималим досвідом, із дорогою душею міг би запросити на роботу керівник не одного престижного навчального закладу міста. Питання, чи поїхала б вона із села. Розповідаючи про Лисогірський навчально-виховний комплекс, де навчається близько сотні школярів, Вікторія Володимирівна рішуче стала на захист найменших шкіл. Вона переконана, що вони мають право на життя, бо є осердям села, а останнє треба відроджувати саме через школи, сільські клуби і, звичайно, спорт. Сама вона пристрасна його прихильниця. На стадіоні — мов риба у воді. Надто ж, коли у футбол грає улюблена команда «Біленьківська надія», за яку виступає рідний брат Вікторії Євген.

В обласних змаганнях на найкраще спортивне село Біленьке вибороло друге місце. Вікторія задоволена, але переконана — «Ми можемо здобути першість!» Сама, наближаючи цю перемогу, брала участь у шаховому турнірі. «Ми живемо у селі, хочемо бачити його кращим, дорожимо ним. За красою це маленька Швейцарія, ми будемо працювати, щоб і за змістом воно таким стало. Треба старатися!» — видає рецепт сільська вчителька, яка навчає і виховує покоління, котрому творити день прийдешній.

На фото Інни Міхно: на сільському стадіоні Вікторія Коваль мов риба у воді.

Редакція газети вітає всіх педагогічних працівників із їхнім прийдешнім професійним святом, яке цього року випадає на 7 жовтня. Наснаги, щастя, гараздів. Дякуємо вам за добро!