• Із літніх спогадів

Активний відпочинок

Сергій ПАЛЬЦУН.

смт Чаплинка

Херсонської області.

— Уставай, лежню, Царство Боже проспиш!

Я трішечки розплющив одне око і побачив начальника сусіднього відділу Вадима Петровича. Лиха доля, уособлена профспілковим комітетом, звела нас в одному номері приморського пансіонату, і Вадим Петрович, схоже, починав утілювати в життя свою концепцію здорового відпочинку. Він нависав наді мною, неначе статуя командора над бідолашним Доном Жуаном і, вочевидь, готувався до рішучіших заходів. Відчуваючи, що цими заходами можуть стати скидання ковдри і обливання холодною водою, я неохоче підвівся з ліжка і поплентався до ванни.

Підйом о шостій ранку аж ніяк не входив до моїх планів на відпустку. Навпаки, більшу їх частину становив здоровий сон до самісінького сніданку, а потім ще й кілька годин післяобідньої дрімоти, що мали компенсувати надто активний робочий режим останнього півріччя. Але сварка з Вадимом Петровичем теж у планах не значилась, і невдовзі я, спотикаючись, брів за ним на пірс займатись фізкультурою.

«Нічого, — підбадьорював мене внутрішній голос. — На пляжі подрімаєш». «Справді, що там ще робити?» — погодився я, однак виявився безнадійним оптимістом у рожевих окулярах. Тапчан мені знадобився лише для того, щоб покласти речі. Бо тіло під керівництвом Вадима Петровича до самісінького обіду стрибало по піску, граючи в пляжний волейбол і відволікаючись лише для того, щоб швиденько сплавати до буйків.

Пообідня дрімота теж залишилась у царині нездійсненних мрій. У пансіонаті знайшовся тренажерний зал, де я за дві години був змушений перетягати стільки заліза, скільки вдома не тягаю й за рік.

Залишалась надія на вечір, але й вона виявилася марною. Ввечері на веранді головного корпусу була дискотека, і я до 11-ї тупцював під музику, мало не заснувши на плечі партнерки під час повільного танцю.

Наступні п’ять днів злилися в один, бо нічим не відрізнялись один від одного. Хіба що дискотека кілька разів замінювалась на п’ятикілометрову прогулянку вздовж моря.

Шостого дня якісь добрі люди поділи десь волейбольного м’яча. Це дало мені можливість полежати аж 15 хвилин, після чого настала черга екстремальних розваг на зразок катання на банані та ще якихось екзотичних фруктах.

Після обіду плаваючі фрукти закінчились, і погляд Вадима Петровича звернувся до небес. Невдовзі я вже бовтався над морем під куполом парашута, причепленого до катера. Упряж була не дуже зручна, але втрачати таку нагоду було не можна, і я заснув...

Прокинувся від стусанів, що супроводжувались лайкою якоюсь незнайомою мовою. Мабуть, порив вітру обірвав мотузку і затяг мій парашут до сусідньої країни. Де вже місцеві поліцаї потягли порушника повітряного кордону до відділка.

У відділку пояснили, що я везунчик, бо залетів до них удень. Тепер мені доведеться лише з тиждень провести в місцевій буцегарні, чекаючи, доки дипломатичними каналами надійде офіційне підтвердження моєї особи. А от нічними зальотниками займаються серйозніші установи, де довго і ретельно перевіряють, чи ти, часом, не шпигун, що помилився місцем приземлення.

Камера місцевої буцегарні значно поступалася за рівнем комфорту пансіонатському номеру, але тут можна було спати! Дві ночі і день раював я на нарах, а на другий ранок прокинувся від звуків знайомого голосу за стіною. Слів я не розбирав, але інтонації свідчили, що Вадим Петрович щось суворо вичитує місцевому керівництву.

Невдовзі двері камери відчинились і на порозі з’явився начальник буцегарні. Глянувши на його червоне спітніле обличчя, я зрозумів, що зараз мене випустять, не чекаючи жодних офіційних підтверджень. І вже завтра я знову вигинатимусь на пірсі о шостій ранку і тягатиму залізо по обіді.

Начальник відкрив рота, але сказати нічого не встиг. Я підскочив до нього і зізнався, що я... шпигун!