Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

• Нові книжки

«Свого народу виплачу жалі»

Михайло ГУБАШ.

У видавництві «Сільських вістей» вийшла у світ перша збірка поезій талановитого поета-самородка з Миколаївщини Еміля Дуброва «Долі нескошена печаль». Майстра, який своїми віршами здатен проникнути в серце кожного українця, насамперед тому, що його правдиве слово відображає сподівання всього народу. Автор — хлібороб з діда-прадіда, якого ще в дитинстві полонило римоване слово.

РОЗДУМИ про долю і біди Батьківщини, усвідомлення того, що сьогодні наше суспільство підточують тяжкі недуги, й водночас залюбленість у життя та людей, рідну землю і її неповторність, уміння, як говорив О. Довженко, «бачити зорі у брудних калюжах на життєвих шляхах», зробили цього сина південної землі справдивим поетом.

Еміль Дубров — літературний псевдонім Омеляна Дзудзила. Народився він 4 березня 1952 року і майже все життя прожив у селі Григорівка, що на Миколаївщині. Його батьки, прості сільські трударі, далекого 1949 року були переселені в південні степи з мальовничих Карпат.

Вірші писав ще зі школи. Одного разу навіть наважився показати їх учительці, але та гідно їх не оцінила. Після того закинув цю справу. І хоча час від часу римувалося, ділитись із кимсь уже не хотілося...

Активно поновити поетичну творчість Е. Дуброва змусили буремні події Євромайдану. Спочатку коментував їх у соціальній мережі «Фейсбук» у віршованій формі, а далі... — «війна, що душу розриває...» Тоді й виявилося, що праведне, гостре, просякнуте болем і гнівом художнє слово поета вкрай необхідне українському читачеві, нехай і «фейсбучному», який кохається в поезії. Про це свідчать численні відгуки її поціновувачів. До речі, симпатики творчості Е. Дуброва у соціальній мережі пропонували йому видати збірку — мовляв, гроші на неї зберемо всім миром, ви тільки погодьтеся. Не погодився. «Віддайте краще нужденним...» — відповів. А в одному з віршів пояснив: «Ніколи не писав заради слави...»

У поезіях автора «з народу» відчувається висока громадянська позиція, вони просякнуті болем за теперішнє і майбутнє рідної країни, її народу, який століттями боровся за кращу долю і змушений був знову повстати у борні за омріяні волю і самостійність. При цьому поет непримиренний як до ворога зовнішнього з його «братськими обіймами», які можуть і задушити, так і до внутрішнього — «Коли ж бо вже нажретеся, панове?»

Нескошена печаль моєї долі

Блукає десь по вибалках крутих,

І серце знов стискається від болю...

Хоч не за себе, ні — болить за тих,

Хто так любив її, любив свою Вітчизну

І боронив від лютих ворогів,

Які все мріяли відсвяткувати тризну,

Нас скинувши з дніпровських берегів.

І так віки. З століття у століття,

Коли здавалося, що похитнулась твердь,

Змітав козак з землі своєї сміття

З словами: «Україна або смерть!»

Отож запам’ятайте, гультіпаки,

Ті, хто козацьку проливає кров:

Де вмре козак — розквітнуть в полі маки,

Їх душі оживуть серед дібров.

А де впаде й зотліє ваше тіло,

Як то було впродовж усіх епох,

Щоб іншим воювати не кортіло,

За кілька літ зросте чортополох!

Попри всю безкомпромісність до ворогів, рішучість і заклики до останнього битися за долю неньки України, попри увесь «і сум, і біль, і гнів, і тугу», поет водночас виявляє себе тонким, неперевершеним ліриком, коли пише про природу і жінку. Кохання для нього — це Божий дар, яким Господь нагородив людину й благословив її на існування. Недарма ж серед «фейсбучних» пошановувачів творчості Еміля Дуброва найбільше жіноцтва.

Втім, багатогранність притаманна багатьом українським поетам. Різниця в тому, якими словами й наскільки майстерно автор вміє все це відобразити у своїй творчості. В Еміля Дуброва, як на мене, це виходить дуже проникливо. Особливо у віршах про війну — їх неможливо читати без сліз... Невимовних щему і туги сповнені рядки про горе матері, що втратила свого єдиного сина, який став на оборону рідної землі. Проте краще прочитати сповідь серця цього автора.