Архів
Вівторок,
20 листопада 2018 року

№ 89 (19636)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:Пост здоров’я
  • За рубежем
«Паливні» протести

ФРАНЦІЯ. Країною прокотилися масові протести проти підвищення цін на пальне.

Докладніше...
Проблемна ядерна угода

ІРАН сподівається, що Європа збереже ядерну угоду попри вихід із неї США.

Докладніше...
Прийом біженців по-новому

ІТАЛІЯ. Сенат підтримав антиміграційний закон.

Докладніше...
Політичне «газове питання»

ПОЛЬЩА остаточно погодила і підписала довгостроковий контракт на постачання газу зі США.

Докладніше...
Розлучення відтерміновується

ВЕЛИКА БРИТАНІЯ. Процес виходу країни зі складу ЄС може затягнутися ще на два роки.

Докладніше...
Фуего прокинувся

У ГВАТЕМАЛІ оголосили евакуацію через потужне виверження вулкана Фуего.

Докладніше...
Версія для друку          На головну
  • З літопису наших днів

У козацькій Луганці

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

На самому вигині Світлодарської дуги, за околицею Луганського, в бур’янах, над якими час од часу курить легкий сизуватий димок, за кількасот кроків од мене бухкає міномет.

— ОТВЄТКА, — якось дуже спокійно, затягуючись цигаркою, пояснює головний старшина батальйону, чому наші гатять по ворогу.

А в цей же час з іншого боку, там, де розташована селищна рада, чується українська пісня. Навіть не пісня, а ностальгія за молодістю: «Десь заграла плакуча гітара, там дівчина зустріла весну…» Іду на голос і потрапляю на день народження керівника колись відомого на увесь Донбас вокального ансамблю «Луганчанка» Ніни Іванівни Михайловської.

— Добре, що зайшли, — каже пані Ніна й наливає чарку по «Марусин поясок».

Коли ж, пригублюючи її, зізнаюся, що не очікував почути на Донбасі українських пісень, Ніна Іванівна трішки ображається:

— Так ми ж українці!

Справді, тут, над річкою Луганка, живуть козацькі нащадки. Навіть більше — запорозькі. Адже колись давно ці землі належали до Кальміуської паланки Війська Запорозького Низового. У зимівниках, які пізніше стали називатися хуторами, козаки тримали худобу, вирощували збіжжя — запасалися необхідним у походах провіантом. Згодом імперці, розбавляючи козацьку кров, поселили тут сербів, пізніше набудували військових поселень для відставних гусарів і почали перейменовувати хутори на роти — Першу, Другу… Луганське стало Тринадцятою ротою, однак між собою старожили називали селище Луганню чи Луганкою. Тут усе з наголосом на «а»: Скільоваì, Гольмаì, Краснаì… На радянських картах село значилося як «Луганское». Так чи інакше, пісень у Луганському співають на український лад.

— У нашому гурті різні жінки, — розповідає Єфросинія Порфирівна Булавін.

— Хто на Вуглегірській ГРЕС працював, хто на заводі, хто в лікарні, хто на колгоспному полі… Тепер тут майже всі пенсіонери.

Молодь почала виїздити на заробітки ще до війни, а після артобстрілів 2014 року залишала селище масово. На вулиці Калініна — приблизно 160 хат. Спочатку всі вони були порожніми, коли ж трішки втихомирилося, третина господарів повернулася у свої домівки. Той, хто приїхав, виживає переважно з господарства. Ганну Синдецьку виручають кози, яких у неї близько сотні. Когось рятує корова, когось — город. Ну і невисока «колгоспна» пенсія. А ще пісня, котра, як відомо, жити допомагає.

За 20 із гаком років, відколи існує «Луганчанка», в її репертуарі назбиралося кількадесят, а може, й сотня пісень. Більшість українські народні. Деякі написали самі. З ними до війни їздили на фестивалі в Донецьк і Маріуполь завойовувати лауреатські звання, завдяки пісням стали народним ансамблем, а тепер-от війна. Бувало, що співали по підвалах і льохах.

— Нині, якщо і йде перестрілка, то на лінії розмежування, от і сьогодні бухкало вночі й уранці,— приєднується до розмови колишня завідувачка БК Олена Іванівна Комісаренко. — Але міни, дякувати Богові, не залітають у село.

Три роки тому, коли тривали бої за Дебальцеве та Вуглегірськ, і після того тут було справжнісіньке пекло. У День пам’яті та примирення 2015 року за 40 хвилин артобстрілу на вулиці Леніна було повністю знищено понад 30 обійсть. Снаряд залетів у школу, пробив покрівлю наскрізь. Лікарню також було зруйновано. Школу за кошти благодійних фондів та держави відновили.

— Лікарні й школи можна відбудувати, — зітхає Ніна Іванівна, — а от людей не повернеш...

Згадує вона місцевих — жінку й доньку, які загинули, а син останньої залишився сиротою, чоловіка, котрого побило осколками, коли гнав худобу. Не один наш воїн тут поліг. Наклав головою в Луганському великий син України, оперний співак доброволець Василь Сліпак. Щоправда, місцеві про це нічого не знають, а можливо, вдають, що не знають. Кажуть, у нас і так проблем по зав’язку, насамперед — чим грітися взимку, коли на газ така ціна, ми, мовляв, «політикою» не цікавимося.

Ще важчою видається розмова, коли запитуєш, що вони думають про причини війни. Відповідь зазвичай така: «Там «нагорі» стався переворот, а Донбас виявився винним!»

«А на референдум ви хіба не ходили?» — запитую. «Так, ходили, — відповідають, — але не хотіли відокремлюватися від України. Кращого життя прагнули, бо живемо тут бідно, на Західній, кажуть солдати, хліви кращі, ніж у нас хати».

І ти їм що хочеш кажи, цим донбаським українцям, — про те, що референдум був протизаконний, що всі ті «януковичі» — то їхні рідні висуванці, а не з космосу прилетіли… Вони стоять на своєму, бо важко визнати: не тільки хтось, а й ти винен, що так сталося.

А якби дослухалися пісень «Луганчанки», то війни, напевне, не було б. Особливо до цих слів: «Сини України, любіть Україну, вона для любові життя вам дала…»

На фото автора: «Луганчанка» в Луганському.

Версія для друку          На головну
  • З повідомлень інформагентств
Безальтернативно соціальна
Читати
Погрожують перекрити
Читати
Каста обраних
Читати
Пом’якшили, щоб не замерзали
Читати
Газ на-гора
Читати
Штрафують «гонщиків»
Читати
Стережіться: вогонь
Читати
Не вважають за необхідне
Читати
У нас сидіти краще
Читати





— Буду комунальні платіжки розносити. В такому костюмі все ж веселіше.

Мал. А. Василенка.

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове