• Наше військо

На війну привела доля

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Донецька область.

Фото автора.

Хтось отримує на війні свій позивний одразу, інший має з’їсти чимало пудів солдатської солі, щоб отримати звучне псевдо. Навідник танкової гармати й водночас кухар танкового батальйону Сашко Третяк свій позивний отримав у перші дні служби. Щойно представився командиру роти, як той, уздрівши воїна, вимовив: «Викапаний Елвіс Преслі». Так він і став Елвісом.

САШКОВІ спочатку муляв цей позивний. Йому, мовляв, до легенди американського рок-н-ролу, як з Донбасу пішки до Закарпаття. Якщо і співає Сашко якусь пісню, то тихо, собі під носа, аби ніхто не чув. А потім подивився в дзеркало, порівняв власне віддзеркалення з портретом музиканта в ноутбуці й погодився, що командир правий: є в ньому щось від кумира шістдесятих...

Незважаючи на власні 19, у Сашка життєвого досвіду вистачить на десяток однолітків. Почав він його збирати відтоді, як чотирирічним опинився в сиротинці поблизу Чернігова. З якої причини став сиротою, Сашко не каже. Розповідає тільки, що років 12 тому зустрічався з мамою і братом, їздив у рідне село Красилівка коло Бахмута. Відтоді більше вони не спілкувалися.

Доля могла завести Сашка на слизькі манівці. Бо скільки його однолітків, виштовхнутих без досвіду й уміння, які набуваються в родині, у жорстоке самостійне життя, продовжували свій шлях по тюрмах. Але хлопець, коли ставало геть нестерпно, згадував слова вихователя Василя Степановича: «Сашко, як тільки почнеш пиячити, то одразу візьми до рук лопату й живцем закопай себе». Ці слова добре закарбувалися в пам’яті й утримували від безглуздих учинків.

Сашко закінчив професійний ліцей, затим будівельний коледж, а далі шукав роботу по всій Україні. Порався біля свиней, місив цементний розчин і мулярував на будівництвах, доглядав коней… Погоджувався на роботу там, де давали куток, щоби міг голову прихилити. Якось натрапив на оголошення про набір до війська. Так Сашко опинився в танковому батальйоні.

Спочатку всякого на службі траплялося. То із заряджанням автомата не складалося, то, було, випадково скинув комбата гарматою з танка. Ох і наслухався тоді «смачних» слів на свою адресу. Тепер про це згадує з усмішкою, а тоді було не до сміху... Врешті-решт військова наука виявилась (звісно, за великого бажання її опанувати) не такою вже й важкою, й він став навідником гармати танка.

Щоправда, поки триває перемир’я й танки стоять у капонірах, Сашко куховарить. Коли Елвіс отримав направлення в танковий батальйон, командир запитав, що йому подобалось робити у мирному житті. «Любив готувати оригінальні страви...» — відповів, і його одразу призначили помічником кухаря батальйону.

Перші два тижні Елвіс мив казани й каструлі на кухні. Утомлювався смертельно. Ця робота так в’їлася в печінки, що він побіг до офіцера, щоб заявити, що не на те вчився й не тому пішов у військо, аби мити посуд. Командир вигнав його втришия: «Терпи». Сашко дотерпів до того, що йому довірили готувати обіди. Втім, перша каша, коли він засипав ячмінну січку в казан польової кухні, страшно запінилася й геть уся стекла на підлогу, а макарони, які злиплися, хлопці обіцяли разом із каструлею надіти на голову.

— Приготувати може кожен, було б з чого,— згадував із усмішкою слова вожатого табору Василя Івановича, і це його надихало.

Нині армію непогано забезпечують овочами, крупами. Отримують батальйони ковбасу, сир, свіже м’ясо… Сало також передбачене в раціоні воїна. Закуповують тиловики також фрукти. Різні спеції, зокрема й екзотичні, можна купити. Військові отримують нормальні зарплати, тож завжди готові скинутися по кілька гривень, щоб страви були смачніші. Словом, приготувати є з чого, потрібне лише уміння. А воно у Елвіса вже є. Суджу по вечері, якою він нас пригостив. Картоплю, товчену зі сметаною, й гуляш по-угорськи ми їли, аж за вухами лящало. Хлопці хвалять його печеню, розсипчастий плов, оселедець під шубою, котрий подавали на стіл на свята…

— Я вчився по Інтернету й кухарських книгах, які вдалося дістати, — каже Сашко, — головне любити те, що ти робиш.

Він так полюбив кухарити, що мріє після перемоги стати шеф-кухарем. «Хочу в армії по максимуму навчитися всього, — розмірковує хлопець, — щоб у цивільному житті міг заробити на життя, де б не опинився».

А ще колишній вихованець сиротинця мріє про родину.

— Але я дуже добре пам’ятаю, через що сам пройшов,— відкриває Сашко душу.— Отож не заводитиму родину, тим паче дитину, поки не матиму можливості її матеріально забезпечити, дати їй освіту, допомогти опанувати професію, що дасть змогу заробляти на життя. Якщо не стану міцно на ноги сам, то не поставлю на них й сина або доньку.

Розмовляв із Сашком, дивився, як працює, і все більше переконувався: хлопець знайшов себе на війні, а після перемоги зможе це зробити й у цивільному житті. Допоможи йому, Боже.