• Постаті

Провісник української державності

Володимир БУРБАН.

27 січня виповнилося 180 років од дня народження Павла Платоновича Чубинського — видатного вченого, етнографа і фольклориста, поета, автора тексту Гімну України.

ВИПАДКОВІСТЬ чи історична закономірність? Принаймні глибоко символічно, що «слова» Українського гімну написав «східник» Павло Чубинський, а музику — «західник» Михайло Вербицький, перекинувши духовний місток між загарбаними українськими землями.

Ось про що свідчать історичні документи та матеріали.

1862 року в Києві на квартирі недавнього випускника Петербурзького університету Павла Чубинського зібралася молодіжна вечірка, учасниками якої були і серби-емігранти, батьківщина котрих стогнала під османським ігом. Вони завели пісню, в якій були такі слова: «Серце біє і кров ліє за свою свободу». Пісня глибоко вразила Чубинського. Він устав із-за столу, вибіг до іншої кімнати і незабаром повернувся з текстом пісні «Ще не вмерла Україна», яку учасники вечірки під диригуванням Чубинського виконали на мотив сербського гімну.

А вже наступного, 1863 року, здолавши кордони, вона була покладена на музику священиком сільської греко-католицької церкви Михайлом Михайловичем Вербицьким. Це була неординарна, обдарована особистість. Не маючи вищої музичної освіти, він став першим західноукраїнським композитором — професіоналом, автором різножанрових музичних творів — від полонезів, вальсів, оперет до симфоній і численних композицій, серед яких «Заповіт» на слова Тараса Шевченка.

Злиті воєдино текст Чубинського і музика Вербицького вперше прозвучали понад півтора століття тому, а 5 квітня 1991 року Верховна Рада України надала Гімну статус державного.

Український славень посів гідне місце в колі державних гімнів країн Європи. Свого часу виникали спроби «осучаснити» його зміст. Світова практика свідчить, що гімн — це музичний духовний код нації і до нього треба ставитись, як до святині. Адже британці віками співають «Боже, храни королеву», французи — революційну «Марсельєзу», німці проголошують «Єдність, право і свободу для німецького народу», а болгари здавна оспівують вольності й горді Балканські гори. У багатоголосий світовий хор вливаються українські вогнисті слова:

Душу й тіло ми положим

За нашу свободу

І покажем, що ми, браття,

Козацького роду.

Автор поетичного шедевра прожив бурхливе і насичене подіями життя, вміщене в коротких 45 років. Народився на хуторі поблизу Борисполя на Київщині. Навчався у Києві в гімназії, а згодом закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Повернувся в Україну й відразу долучився до активного громадського життя, брав участь в київській «Старій громаді», «ходив у народ» (разом зі Старицьким і Лисенком). Був на похороні Т. Г. Шевченка, але виступити йому не дозволили. В списках ходила його промова, слова з якої передавалися з уст в уста: «Згас великий поет, згасла людина, в якій не було «зерна неправди за собою». Але не загубиться це світло серед тіней... Зрівняється його могила — але його сумне існування, його слова-сльози не загинуть, і далекі нащадки скажуть про нього: недаром він на світ родився, свою Україну любив!».

Був засланий під нагляд поліції до Архангельської губернії. За що? У судовому присуді зазначалося: «1) за посещение могилы Шевченко, 2) за пение возмутительных песен, 3) за ношение малороссийского костюма...».

Повернувшись із заслання, де провадив глибокі дослідження життя і побуту північних народів, обстежив із краєзнавчими та етнографічними експедиціями майже всю територію України, частину Білорусії й Бессарабії, зібравши унікальний матеріал, що увійшов до семи томів (дев’яти книг), виданих згодом. Було записано близько чотирьох тисяч обрядових пісень, триста — казок, зафіксовано різноманітні говірки, діалектні слова тощо.

Долаючи бюрократичні рогатки, Чубинський створює у Києві Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, який вважається предтечею нашої Національної академії наук. 1875-го Міжнародний етнографічний конгрес у Парижі нагородив видатного етнографа золотою медаллю.

Але грянув горезвісний Емський указ, і виплеканий Чубинським відділ було зліквідовано, а його чільника вчергове вислано, на цей раз до «північної столиці». Петербурзькій академії наук вистачило мужності визнати Чубинського найкращим етнографом і народознавцем того часу.

Та здоров’я вченого вже було підірване. Помер Павло Платонович 26 січня 1884 року, похований на батьківщині — у Борисполі, на старовинному Книшовому цвинтарі.

Сповідально звучать слова великого сина українського народу:

Я в світі щиро працював,

Я сіяв те, що Бог послав.