• Долі людські

Душа в душу, рука в руку

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Вінницька область.

Саме так живуть у парі 70 років Тарас і Ганна Маніленки з села Жуківці Жмеринського району. До речі, такої події у селі ще не було — тут ніколи не святкували «платинового» весілля.

ВОНИ взяли шлюб узимку далекого вже сорок дев’ятого. Післявоєнні злигодні поволі відходили в минуле — нове життя тягнулося до тепла сердець і небаченого щастя. Їм обом не виповнилося й по 20.

— Яке то було весілля? Ми прийшли з Ганною з церкви, сіли за стіл, теща напекла млинців, поставила тарілку з квашеною капустою і карафку самогонки, — згадує Тарас Максимович. — А потім ми з дружиною виношували задум зіграти справжнє весілля, з музикою, з веселощами. Хто міг знати, що Господь нам готує таке довголіття…

Тільки через 70 років здійснилася мрія Тараса Максимовича і Ганни Максимівни. У спільну життєву дорогу тоді їх благословляли батьки, а діти й онуки організували нинішнє весілля, яке ще називають Вдячним або Благодатним.

У затишному кафе зібралися найближчі родичі, друзі, працівники сільської ради, сусіди «платинових» ювілярів. А ще прибули учасники жмеринського хору ветеранів праці «Надвечір’я».

Серед численних теплих вітань, адресованих Тарасу Максимовичу і Ганні Максимівні, найоригінальніший дарунок зробив дідусю і бабусі онук Олексій, який на їхньому весільному рушникові освідчився коханій дівчині Людмилі та запропонував їй свою руку й серце. Від щемливого хвилювання присутні не могли стримати сліз радості й теплих оплесків…

— Це справді для нас найкращий подарунок, бо рід Маніленків має продовжуватися. Ми з дружиною виховали двох синів і доньку, маємо трьох онуків і четверо правнуків. Увесь свій вік прожили душа в душу, йшли по правді, робили по совісті, трималися рука в руку… Ніби ніде не схибили.

По 30 років відпрацювали Маніленки у сільській школі. Тарас Максимович викладав біологію, хімію, музику, трудове навчання — дружина була вчителькою молодших класів. А познайомилися на цегельному заводі у Вендичанах. Потім він будував школу в Жуківцях і вирішив змінити професію будівельника на вчителя.

— Тарас Максимович — гордість нашої громади, — каже голова Жуковецької сільради Надія Тріскун. — Він веде активний спосіб життя, а його запасу енергії вистачить ще не на одну добру справу. У свої роки очолює первинну ветеранську організацію села і є моїм заступником на громадських засадах. Він видав кілька збірок віршів, гуморесок і бувальщин. Його дотепне слово знають навіть в Києві. Представляючи нещодавно район на нараді керівників ветеранських організацій України, він так влучно підмітив сучасність, що отримав під час виступу шквал теплих відгуків і оплесків від колег. А на відзначенні мого дня народження Тарас Максимович прочитав без упину й заминки понад 20 власних гуморесок. Він ще й майстерно грає на гармошці. Оце козак в 90 років!

Тарасу Максимовичу і Ганні Максимівні Маніленкам є за що дякувати долі. Вони не збилися впродовж довгого життя з твердої дороги на манівці і всупереч усім незгодам вистояли, зберегли велику любов і повагу один до одного.