Вівторок, 12 березня 2019 року № 20 (19667)
http://silskivisti.kiev.ua/19667/print.php?n=41686

  • Невигадана історія

Промiнь призахiдного сонця

Ганна БОЙЧУК.

У дорогу Віра Іллівна одягла нове пальто. Його вибирала донька, і покупка вийшла на рідкість вдалою. «Як носитимеш з оцим шаликом, років 10 гарантовано мінус, — сказала тоді Леся, чудернацьким вузлом зав’язуючи м’яку тканину світлого бузку». Так і вийшло, обновка личила жінці, та носити її Вірі якось не вдавалося — листоноша з важкою сумкою в чоботях на велосипеді виглядала б дивно у такому вбранні.

ТОЖ висіло собі та й дочекалося — Віра збиралася в санаторій. Чи не вперше в житті. Взимку в неї був ювілей, і діти подарували не конвертик, як велося роками, а путівку в оздоровницю. Туди, де гірське повітря, старезні ліси і взагалі рай земний. Вона спершу їх покартала для годиться, а потім подумала — а чому б ні. Ось уже й онуки підросли, а вона так і не вибралась жодного разу зі свого Біленького на світ Божий. Дім, город, корова, робота, діти — пелюшки, школа, технікуми. Два чоловікових інфаркти, царство йому небесне… Життя спливло, зостались титри в кінці стрічки, згадала, як іронічно висловилась котрась із дівчат-листонош їхнього відділення, розбираючи пошту.

Роботу свою Віра Іллівна любила. На людях їй було легко, хоч усе важче давалися кілометри між селами по бездоріжжю. Донька дорікала, мовляв, час ставити крапку, он уже й відділення закривають одне за одним, скоро «все буде он-лайн». Який там «лайн», спробуй поясни це бабі Явдосі, яка у свої 90 з гаком не виходить із хати, а все дожидається Віру… Листів доводилося носити зовсім обмаль, хіба повістки комусь, газет також, але Віра Іллівна все одно заходила в кожну хату своєї дільниці, із цими людьми у неї був свій зв’язок, випробуваний роками.

За думками незчулася, як дісталася вокзалу, а там ніч у поїзді, і ось він, обіцяний рай. Санаторій жінці сподобався — чисто, суворо, метка обслуга. У кімнаті поселилася з жіночкою, яка одразу попередила, що буватиме тут нечасто, бо має земляків і у них є зайве місце. Згодом Віра Іллівна зрозуміла, що «земляком» був лисуватий спритний молодик, який притискував її лікоть і щось лукаво шепотів на вухо. Але що було до того Вірі! Вона не пропускала процедур, багато гуляла, бродила густим лісом, який п’янив і лікував..

На третій санаторний день у клубі влаштували вечір знайомств із танцями. Коли спалахнуло різнокольорове світло, загриміла музика і народ, розібравшись парами, рвонув у танок, Віра гостро пожалкувала, що прийшла сюди. Такою літньою, самотньою і незграбною вона, здається, ніколи не почувалася. Не знаючи, де себе подіти, оглянулася і побачила біля колони чоловіка. Зустрілися поглядами. Підійшов, перекрикуючи музику, спитав: «Може, підемо звідси?».

Нежданого рятувальника звали Микола Петрович. Він був із тих, яких жінки вважають непоказними, — сухорлява постать, сірувате обличчя, неговіркий. Якось незручно було розпрощатися біля корпусу, то вони пішли прогулятися. І несподівано голос нового знайомого заворожив. Спокоєм, тихою радістю. І Вірі стало легко дихати, і хотілося говорити, згадувати щось кумедне… Раділа, що у стильному пальто виглядає молодшою. У кімнату повернулася мало не опівночі, глянула на розпашіле від вечірньої прохолоди обличчя і не впізнала у люстерку ще недавно змученої жінки.

Дні помчали наввипередки. Вдвох їм було добре, вони шукали зустрічей, і, поки прямували одне одному назустріч, їхні очі вже купалися в теплі, ніжності. Так мало треба було слів… Але знаходили не слова — цілі одкровення, якими згадували життєві пласти, пам’ять дарувала призабуті історії, яких ці двоє не розповідали ніколи нікому. Микола Петрович повідав, що усе життя працював на заводі інженером, але родом із села, тож щоліта неодмінно приїздить у рідні краї, допомагає в обійсті рідним, довго просиджує на ставку. Він знав багато поезій напам’ять. Зізнався, що завжди соромився читати вголос, так вони й жили в ньому. А тут раптом попросилися на волю. У вечірній тиші він декламував Вірі, відкриваючи для неї Ліну Костенко:

Як холодно! Акація цвіте.

Стоїть, як люстра,

над сирим асфальтом.

Сумної зірки око золоте,

і електричка скрикнула

контральто.

Я тихо йду. Так ходять

скрипалі,

не сколихнувши музику словами.

Єдина мить — під небом

на землі

отак побути наодинці з Вами!

Спочатку Віра картала себе, що дозволила своїй душі розчинитися в зовсім незнайомому чоловікові. У неї й замолоду такого не траплялося. Хотілося поділитися з близькою людиною несподіваною хвилею почуттів. Надіслала телефоном доньці світлину. «Мамо, — дорікнула Леся, — отямся! Ти дивись, на кого він схожий! Опеньок засушений. Не здумай додому його привезти!»

Не здумала, навіть знічев’я не загадала нічого наперед. У Миколи Петровича була сім’я — дружина, діти й онуки. «Я їм потрібен, бо маю непогану пенсію, та й тільки, — якось із гіркотою повідав Вірі. — Давно живемо, як чужі, за день двома словами можемо не перекинутися. Замолоду збирався піти, не зважився, дітей пожалів, а тепер пізно вже, та й непереливки їм буде без мене».

А потім прощалися. Без надії зустрітися. Віра Іллівна не сказала, коли їде, хоча квитка додому взяла заздалегідь. На вокзалі загубилася серед натовпу, а очі безнадійно шукали когось поміж людей.

Удома життя знову пішло по колу. Дім, пошта, сільські довжелезні вулиці з сумкою, у якій більше мийних, шампунів, харчі для стареньких. У сільській читальні несподівано для бібліотекарки попросила томик Ліни Костенко і переписала у блокнотик одну поезію. Йшла селом і тихенько повторювала про себе:

Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.

Страждання наше чисте

і терпляче.

Як холодно!.. Акація цвіте.

Як холодно! Душа за Вами плаче.