Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Бувальщина

Кінець кар’єрі

Людмила ЧУМАЧЕНКО.

с. Гулянка

Окнянського району

Одеської області.

Жив на нашім кутку дід Сидір. Був він підсліпуватий, але хитрий і підприємливий. Часто влітку можна було його побачити поза городами або на пагорбах із торбиною, в яку збирав цілющі трави: чебрець, безсмертник чи звіробій. Трави дід підсушував і щонеділі вивозив на базар. Був у нього і голуб’ятник, як запевняв, із поштовими голубами. Брав із собою й голубів. Стоячи у райцентрі за яткою разом із такими, як він, продавцями, завзято нахвалював свій товар. Жіночки вибирали акуратно пов’язані у пучечки трави, а дітлахи захоплено розглядали голубів і відраховували випрошені у батьків карбованці. До обіду дід Сидір розпродував увесь свій товар, скуповувався у міських магазинах і повертався рейсовим автобусом додому. А вдома радів і потирав руки, дивлячись на дах своєї хати. Там уже вуркотіли продані вранці голуби.

Недовго, звісно, тривала така ідилія. Одного недільного ранку, щойно дід розклав свій товар, як побачив на вході до ринку хлопчину. Той збуджено щось говорив двом чоловікам, один з яких був у формі, і показував рукою на діда. Зметикувавши, що його викрито і справи кепські, дід одним рухом згріб свій товар, підхопив клітку з голубами і дременув через запасний хід. Відтоді на базарі він більше не з’являвся.

Десь із тиждень марудився дід удома без діла. Та одного дня пішов по хліб до магазину. А там одним вухом почув, що на колгоспний пташник потрібен робітник. На другий день, іще вдосвіта, дід Сидір уже сидів у приймальні голови колгоспу і терпляче чекав, поки закінчиться нарада. Після чого нерішуче заглянув до кабінету голови, який здивовано звів на діда очі. А коли той розповів про причину свого приходу, знаючи дідову вдачу, засумнівався. Та пора була гаряча, колгосп готувався до жнив, робочих рук не вистачало. Трохи подумавши, голова таки призначив діда робітником на пташник.

Дід Сидір одразу ж поспішив на нове робоче місце. Хоч пташник і був далеко за селом, дійшов туди швидко. Погрюкав у браму. Виглянувши з-за огорожі, сторож витріщився на діда, як на мару, й запитав, який дідько його сюди приніс. Дід відповів, що наказом голови, і помахав перед сторожем папірцем. Пробурмотівши собі щось під ніс, той впустив таки діда на пташник. Незабаром прийшли на роботу і пташниці. Розподілили між собою обов’язки, покепкували з нового робітника, вручили йому мітлу і наказали замітати двір. Дід старається, двір замітає, курчатам води наливає, зерна в годівниці підсипає. Не встиг огледітись, як настав обід. А на обід, коли жінки зібралися у кімнаті для відпочинку поїсти, дід Сидір, взявши свою сумку, почимчикував додому. Сказав, що незабаром повернеться.

Дорога до села неблизька, долиною попід колгоспні поля. Сонце припікає. Йде собі дід путівцем, поспішає. Раптом чує гуркіт мотора. Оглянувся — «бобик» голови колгоспу доганяє. Зупиняється біля діда.

— Сідай, діду, підвезу! — гукнув водій, відкривши дверцята.

Дід розгубився, завагався. Та робити нічого, неохоче заліз на заднє сидіння. Машина рушила. Раптом крізь рев мотора почулося голосне цівкання, затим полохливо закричали курчата і почали літати по салону. Водій зупинив машину. Оглянулись. Дід Сидір, ловлячи курчат, голосно обурювався:

— Ой! Такі влізливі! Такі влізливі! Самі поналазили і за пазуху, і в кишені, і в сумку! Не можна збутися! Спасу від них немає!..

Голова колгоспу лише мовчки з докором похитав головою. А водій, заходячись од сміху, промовив:

— Все, діду! Кінець твоїй кар’єрі!