Весела світлиця

Господар «Веселої світлиці» Юрій ІЩЕНКО.

• Наше довкілля

Рідкісний екземпляр

Юрко КРУЦЬ.

с. Чорнянка

Каховського району

Херсонської області.

Як тільки дерева вбиралися у зелене листя, Ніна Іванівна Шандиба не знаходила собі місця. Усе її дратувало й валилося з рук. Навіть телевізор не наважувалася вмикати. Бо стояв він навпроти того вікна, за яким крилася основна причина її поганого настрою.

А ріс за вікном звичайнісінький каштан. Розлогий, пишнозелений і кремезний, мов дуб. Весною він щедро запалював білі тужаві свічки квіток, а восени постукував у шибку ваговитими, схожими на манюніх їжачків плодами.

Ну свічки, припустімо, Ніна Іванівна ще якось могла терпіти. Великодушно зносила вона й самі плоди. Оскільки з їх допомогою виводила хатню міль. Не могла подарувати дереву лише одного — всеохоплюючої та густої тіні. Від неї в оселі Шандиб навіть найсонячнішої днини було темно та і прохолодно, мов у морозильній камері гарантійного холодильника.

Отож кожного літа наставали для каштана чорні, як і його тінь, дні. Шандиби оголошували йому нещадну війну, незмінним стратегом якої завжди була Ніна Іванівна. Так, свого чоловіка Мирона Панасовича вона примушувала лити під коріння дерева різні розчини, сина забивати в стовбур велетенські шиферні цвяхи. Ну а вже сама скроплювала дерево такими хімікаліями, які за своєю дією й масиви тайги могли перетворити на лівійську пустелю.

Проте каштан, як на диво, капітулювати не збирався. Навпаки! Він стояв під вікном стійко й непохитно.

І хтозна, чим би закінчилася ота війна, якби одного разу на квартиру до Шандиб не завітав Борис Миколайович — ботанік і класний керівник синового п’ятого «а» класу.

— А що це у вас, даруйте, за вікном росте? — запитав учитель, зайшовши до вітальні.

— А, — зневажливо махнула рукою Ніна Іванівна, — каштан. Скільки не прошу його спиляти, все марно...

— Та ви що! — аж спалахнув від обурення педагог. — Ви навіть не здогадуєтесь, який рідкісний екземпляр росте у вас під вікном. Це ж абіссинський каштан. Вимираюче дерево, його занесли до Європи ще хрестоносці. І ви мовчали!..

— А звідки я знала? —розгубилася Ніна Іванівна, але, оговтавшись, тут же знайшлася: — От і чудово, що цей каштан унікальний... Може, хоч тепер його у ботанічний сад заберуть...

— Та як ви можете! — обурився Борис Миколайович. — Він тут на століття прижився. А ви переносити...

Ніна Іванівна зрозуміла, що відтепер доля каштана їй не належить. У своїх передчуттях вона не помилилася. Завдяки старанням ботаніка навколо каштана вже наступного дня зчинилася веремія. Дерево огородили, на стовбурі почепили табличку, яка сповіщала про його родовід і застерігала, що це пам’ятка давньосхідної флори.

Кожного дня Ніна Іванівна спостерігала з вікна, як навколо каштана порпаються вчені мужі, як вони удобрюють землю, по-науковому обрізають гілля, мало не щодоби беруть ґрунт на пробу.

Відтепер усі екскурсії у місті або починалися, або закінчувалися біля унікального дерева. При цьому кожен турист намагався відщипнути від нього бодай листочок для свого домашнього гербарію, а то й просто так — на пам’ять...

Тінь слави не проминула й Ніну Іванівну. Вона взяла участь у кількох радіоциклах і розповіла слухачам, як іще здавна оберігала це незвичайне дерево, як любить живу природу.

А закінчилося все зненацька. Весною каштан не розкрив своїх липучих бруньок. Учені ще довго мудрували біля його стовбура — обстукували, прослуховували, оживляли.

Каштан спиляли. Всі були сумні, мов біля небіжчика. Навіть Ніна Іванівна, поглядаючи з вікна, з непідробним жалем думала: «Перестаралися. А яке ж дерево було!».

І чомусь чисто по-жіночому сплакнула. У своїй тепер уже щедро залитій сонцем квартирі.