Наша пошта

Визволитель

Валерій МАРЦЕНЮК.

Хмельницька область.

1944-Й НАВІКИ закарбувавсь у пам’яті Марії Антонівни з села Грузевиця Хмельницького району. Її чоловік пішов на фронт визволяти Україну і Європу від нацизму. Прощаючись, він міцно поцілував дружину, доньок Регіну та Мальвіну, а затим мовив: «Іду воювати з фашистами, а ви чекайте мене. Впевнений, повернусь із перемогою».

Мечислав Йосипович Марценюк у смертельній броні разом зі своїми бойовими друзями рятував людство від коричневої чуми. Тисячі кілометрів і смертельна небезпека, що чатувала на кожному кроці, відділяли його від рідних, але йому здавалося, що вони завжди поруч. Бо постійно писав їм листи в окопі чи землянці та з нетерпінням чекав зворотної вісточки.

У листах з фронту мій дідусь відтворював події, що стали історією: «До дня нашої зустрічі, якщо буду живий, залишилося не так уже й багато часу. Чомусь переконаний, що влітку цього року війна закінчиться. Але попереду надзвичайно тяжкі й жорстокі бої, небезпечна дорога. До всього треба бути готовим. Цілую вас, мої рідненькі. Ваш чоловік, тато. 19.01.1945 р.».

Скільки труднощів і втрат винесли на собі фронт і тил, ідучи до омріяної Перемоги. Здолали все: голод, холод, неймовірну втому і навіть смерть. Зустрічати день закінчення війни і святкувати його Мечиславу Йосиповичу не довелося. За декілька днів до Перемоги сержант склав голову, визволяючи Чехію. Про це повідомлялось у похоронці, яку отримала родина.

Чимало води спливло в Південному Бузі відтоді. Невблаганний час забрав у засвіти бабусю Марію Антонівну, не давши дожити до 60-річного ювілею. Через тяжку хворобу душа моєї матері Регіни відлетіла до тих, хто зачинав її родовід. Але щорічно ми, нащадки діда Мечислава, йдемо 9 травня до обеліска, що стоїть у центрі села Грузевиця і нагадує про тих, хто не повернувся з Другої світової війни, щоб ушанувати пам’ять полеглих.