Наша пошта

Навіки у серці

Валентина БУГРІЙ.

Кіровоградська область.

НАШ тато з війни не повернувся, а молодша сестричка померла в голодному 1946-му. Ми з братом навчалися і працювали, щоб допомогти мамі відбудувати зруйновану хату. Одного разу, складаючи речі, я знайшла зошит із листами мами до татка, написаними вже у мирний час.

«Мій Гришо! Я отримала похоронку, що ти пропав безвісти. Але надіюсь, що ти, можливо, живий, тому й надумала тобі писати. Чула по радіо, як знаходяться колишні вояки в шпиталях без ніг і рук, сліпі, через те й не їдуть додому, щоб не бути тягарем для сім’ї. Або перебувають аж десь за рубежем, бо визволили їх американці. Де б ти не був, прошу, згадай про нас, якщо ти ще живий, обізвись, який би ти не був, ти тягарем для нас не будеш. Я тебе досі жду, а діти, ти ж напевне здогадуєшся, як вони тебе чекають.

Важко мені було, Гришо! Адже залишилися без хати і без засобів до існування. Але вистояли, витримали. І хату нову збудували, хоч і значно меншу від твоєї батьківської, та все ж не на вулиці. Мені так хочеться, щоб ти згадав наше знайомство. Пам’ятаєш, як моя наймолодша сестричка нас познайомила? І як ти радів, коли з’явився наш Василько, а потім одна за другою дві дівчинки. Які ж ми були щасливі. Хоч і тяжко було жити, та ми були молоді, здорові, все нам було під силу. А як же гріло нас наше з тобою кохання. Та, на жаль, недовго. Лише чотири роки я була по-справжньому щаслива, по-справжньому жінка. Тепер моє щастя в дітях, жаль, Галинку не вберегла. Але ж є Василько і Валя, вони так на тебе схожі.

Ця війна забрала багато життів. У нашому селі (Верблюжка Новгородківського району Кіровоградщини. — Авт.) не повернулися додому Мотрі Шевченчихи чоловік і Фроськи Момот, а в баби Зайчихи і чоловік, і молодший брат, і старший син. І в Саньки Краснокутської, і в Мотрі Лалімихи, а в них же по шестеро дітей. У баби Козачки і син, і чоловік, і в Наташки Терещихи... Скільки ж то діточок залишилося без батьків! Дід Худоба та Іван Осаула повернулися без однієї ноги, а Грицько Лаліменко без руки. А в Наташки Чубової Микола прийшов живий і здоровий, то вони так виспівували. Ми любили їх слухати, бо обоє мали чудові голоси. У них було троє дітей, ти ж знаєш, а це народили ще донечку. Та невдовзі Микола ще з одним приїжджим чоловіком підірвалися на міні, працюючи на колгоспному полі.

Наш Василько після семирічки вступив до Криворізького гірничорудного технікуму, то йому там іще й допомагають. А Валя закінчує семирічку. До школи ходити далеко, та й немає в мене за що купувати і одяг, і взуванку, і зошити, і книжки. Та все це, Гришо, не страшно, переживем, найголовніше, що війни немає, та й неголодно вже, хоч у колгоспі працюємо майже задарма, та є ж свій город, а він же у нас родючий, ти ж знаєш. Та ще ж і корівчинки хоч половинка є, і кабанчик у сараї, і курочки, і рибу діточки наші ловлять і смажать, і юшку варять самі. Уявляєш, Гришо, як буває добре: я приходжу з роботи пізно, а вони вже і господарство попорали, і їсти наварили, і ждуть мене, щоб разом вечеряти. От якби ще й ти повернувся. Нам тебе дуже не вистачає...»