Вівторок, 9 липня 2019 року № 54 (19701)
http://silskivisti.kiev.ua/19701/print.php?n=42795

  • А що думаєте ви?

Кинути б усе

Софія Р.

Житомирська область.

Живемо з чоловіком уже 10 років. Побралися, так би мовити, не з кохання з першого погляду. Ще зі школи він любив дівчину, але батьки не дозволили йому на ній женитися. Я також була закохана у хлопця, та через своїх батьків не вийшла за нього заміж. І от доля звела нас.

ЗВИЧАЙНО, теплі почуття між нами були. З чоловіком було дуже весело, мені здавалося, що все життя тільки сміятимусь. А якщо плакатиму, то тільки від сміху. Та й умів він обіцяти золоті гори.

Незгоди й сварки почалися дуже швидко. Виявилось, що в нас зовсім різні характери. Він уперше підняв на мене руку, коли була вагітна. Пригадую, потім вибачався й казав, що ніколи не думав, що свою жінку битиме, та ще й вагітну.

Народилася дочка. Проблем побільшало, і жити стало важче. Сварки почастішали. Я себе заспокоювала тим, що ось закінчу навчання (за рік до весілля вступила до інституту), влаштуємось, і все владнається. Мої батьки запропонували їхати працювати до них у село. Воно велике, перспективне. Він не хотів, бо сам житель міський, але після вагань усе-таки погодився. Нам дали квартиру, хорошу роботу, здавалось би, тільки жити! Та ні. Він познайомився з жінкою, завів із нею роман. Звісно, мені в селі про це сказали. Я заявила, що не терпітиму, й подала на розлучення. Чоловік почав просити й запевняти, що цього більше не буде. Я ж вирішила виїхати з села — на той час мені трапилась робота в місті, звідки він родом. Переїхали жити до його батьків і почали будуватись.

Про життя біля свекрухи розповідати не стану. Все було не по її. І робила не так, і говорила не так. Але я надіялась, що ось скоро буде в мене своя хата і все буде добре. З допомогою моїх батьків за 10 місяців побудувалися. Обладнавши дві кімнати, одразу ж перебралися від свекрухи. Дуже раділи, а мої батьки подарували нам машину.

Проте мирно в хаті було дуже рідко. Через дрібниці здіймалася сварка, яка інколи закінчувалась кулаками. Причин для того було багато: горілка (дуже часто), негаразди на роботі, в будівництві. Єдине моє щастя, що суперечки дуже швидко закінчувались, він, як сірник, перегорав. Та гіркота в душі накопичувалась. Думала: народиться друга дитина, і все буде по-іншому. Радості не було меж, коли народився синок. Чоловік був на сьомому небі. Аж тепер, думала я, в нас запанує мир. Проте його не було. І немає. Не знаю, чи взагалі колись буде. Багато разів я кидала його і йшла жити до своїх батьків на тиждень, два. Потім він приїздив, благав вертатися додому, я не витримувала, верталася. Проте через якийсь час усе повторювалось. Я прощала чоловікові все. І те, що він випивав, і те, що здіймав на мене руку, обзивав всілякими словами, і те, що інколи приходив уранці й казав, що був з друзями, випивали, мовляв, по-чоловічому, без жінок. Звісно, я не вірила, що так часто можна бути з друзями до самого ранку...

Одного разу він поїхав з товаришем по роботі у відрядження. Там, виявляється, познайомилися з двома жінками і дуже з ними заприятелювали. Дійшло до того, що дали їм свої домашні адреси. Він повернувся, а одного дня до нашої хати заявилася його нова подружка... Звичайно, в домі зчинився великий скандал, який закінчився і кулаками, і міліцією. І що ж? Простила йому знову. Знову сказав, що більше такого не буде. Приходили його батьки, умовляли, щоб я не подавала заяву до суду, щоб ми жили, не розлучалися. Зараз, мовляв, усі чоловіки зраджують своїх жінок.

Гірко. Про який настрій можна казати? Кинути б усе... Та нині такі важкі часи настали, що розлучатися дуже страшно. Залишитися самій із двома дітьми? Тим паче що діти дуже люблять батька, а він дітей. Продовжувати жити далі так? Але ж з його боку я не бачу навіть каяття. Стою на роздоріжжі. Не знаю, як вчинити. Коли розлучусь, то де жити? Залишити йому будинок, який не ділиться, не може мати два ходи, і йти жити до своїх батьків?

Багато порад пишуть люди на сторінках «Вербиченьки». Можливо, хтось і мені порадить, як зберегти сім’ю. І чи варто її берегти? Коли була молодша, то якось терпілось, бо були сильніші нерви. Тепер у мене хворе серце. Боюсь, що подальше таке життя зовсім підірве моє здоров’я. Душа розривається...