Вівторок, 13 серпня 2019 року № 64 (19711)
http://silskivisti.kiev.ua/19711/print.php?n=43099

Держфінансування партій: за і проти

Олена КОЩЕНКО.

Мал. А. Василенка.

Завершились парламентські вибори. На них п’ять партій здолали прохідний 5-відсотковий бар’єр і ще шість у підсумку набрали понад 2% голосів. А це означає, що всі вони тепер мають право претендувати на щорічне фінансування з держбюджету до наступних парламентських виборів. Отже, в яку суму українським платникам податків обійдеться їхній же вибір? Зрештою, наскільки загалом виправданою є система держфінансування політсил?

Під гаслом боротьби з корупцією

ВОСЕНИ 2015 року Верховна Рада ухвалила один із законів «безвізового пакета», який передбачає право політичних партій на бюджетне фінансування. Його механізм запрацював у третьому кварталі 2016-го. Тоді гроші платників податків розподілили між політичними силами, представленими фракціями у парламенті. Таких було шість: «Батьківщина», «БПП», «Народний фронт», «Опозиційний блок», «Радикальна партія Олега Ляшка» та «Самопоміч». До речі, за чотири роки своєї каденції у парламенті вони сумарно вже отримали близько 1,5 мільярда гривень.

Водночас у перехідних положеннях закону «Про політичні партії» зазначено, що з 2019 року фінансування одержуватимуть усі партії, які за підсумками наступних парламентських виборів наберуть понад 2% голосів. Тож вибори, що відбулись 21 липня, «підвели» до державного фінансового джерела аж одинадцять(!) партій. Окрім «Слуги народу», «Опозиційної платформи — За життя», «Батьківщини», «Європейської солідарності» і «Голосу», держскарбниця стане годівницею для ще шести партій, навіть не представлених у вищому законодавчому органі держави. Це «Радикальна партія Олега Ляшка», «Сила і Честь», «Опозиційний блок», «Українська стратегія Гройсмана», «Партія Шарія», ВО «Свобода». Як бачимо, навіть понад 2% набраних голосів для політичної сили — все одно перемога…

Сума держфінансування партій визначається за прописаною у законі формулою, безпосередньо «прив’язаною» до розміру прожиткового мінімуму та явки на виборах. З податків кожного виборця, який проголосував, до загального кошика держфінансування партій «капає» 2% прожиткового мінімуму, який нинішнього року становить 1921 грн. Це 38 гривень 42 копійки.

Експерти громадського руху «Чесно», застосувавши цю формулу, підрахували: загальний річний бюджет фінансування партій із народної кишені — 565 мільйонів 486 тисяч 921 гривня 52 копійки. 90% цієї суми розподілять між названими політсилами пропорційно підтримці виборців. Ще 10% її окремо надійде політсилам, у виборчих списках яких третину складають жінки. Це також прописано в законі.

Але й це ще не все. Антикорупційне законодавство зобов’язує державу компенсувати офіційні передвиборні витрати політичних партій, котрі здолали 5-відсотковий бар’єр. Центрвиборчком попросив Мінфін віднайти на це ні багато ні мало — 2,2 мільярда гривень!..

Ось і виходить, що за п’ять років на утримання 11 партій народ повинен буде загалом віддати майже 6 мільярдів гривень. У разі, якщо не буде дочасних виборів.

Петиція

ПИТАННЯ руба: для чого депутати старої каденції ухвалили такий хлібний для політсил закон? Адже у держскарбниці й не без того бракує грошей, наша економіка буксує, на Донбасі точиться війна… Ідея полягала в тому, щоб дати змогу політичним проектам здобути незалежність від олігархічних груп. Як мовиться, чесний депутат — це незалежний від спонсора депутат.

Утім, чи стали за чотири роки чинності закону партії, представлені у парламенті старої каденції, вільними від пут олігархів і менш корумпованими завдяки держфінансуванню? Питання риторичне. Оприлюднена на сьогодні інформація з різних фіскальних джерел свідчить, що левову частку бюджетного фінансування політичні сили витратили на рекламу та розв’язання власних побутових, майнових і фінансових проблем (сплата рахунків за комірне, оренда офісів та техніки, підвищення зарплат тощо).

Тим часом ці кошти можна було б спрямувати на підтримку армії, освіти, культури, медицини, а також здорового способу життя. Саме про це йдеться у петиції щодо скасування держфінансування партій, зареєстрованій на сайті Президента буквально через кілька днів після закінчення парламентських виборів. Вона вже зібрала 23 тисячі підписів із 25 необхідних, для того щоб її розглянув Глава держави.

Поза сумнівом, петиція їх дуже швидко набере. Надто після того, як стало відомо, що партія відвертого україноненависника Шарія також потрапила до переліку тих, котрі з 2020 року почнуть отримувати держфінансування. Бо виходить, що віднині всі працюючі тепер мають опосередковано сплачувати до держскарбниці ще й «податок на Шарія» та інших агітаторів «рускава» міра.

Проте експерти у сфері виборчих процесів все ж радять притлумити емоції і не вимагати повного скасування держфінансування партій.

Їхній перший аргумент: політична корупція — одна зі світових проблем. Тому в багатьох європейських країнах, особливо у західних демократіях, держфінансування політсил — звична практика. Поки що не вигадали ще більш ефективнішого способу, як убезпечити партії від упливу «грошових мішків».

Проте український закон про фінансування політсил із народної кишені слід удосконалити. Так, на сьогодні документ майже не врегульовує питання, на що можна витрачати ці кошти, оскільки наявні в ньому формулювання «на статутну діяльність партій» та «на фінансування передвиборної агітації» трактується дуже широко. Розширення офісу, купівля автомобілів, підвищення зарплат — це точно статутна діяльність? Купівля сотень годин телереклами коштом бюджету — це теж передвиборна агітація? Як у таких умовах можна говорити про ефективний контроль за використанням бюджетних грошей?

А тим часом у парламенті припадає пилом законопроект, який передбачає ключові зміни у розподілі казенних грошей між політичними партіями. В ньому, зокрема, прописано і обмеження використання державних коштів на рекламу. Це має змусити представників партій проводити із виборцями більше зустрічей, конференцій, круглих столів. Водночас у законопроекті чітко прописані напрямки витрачання грошей: оренда офісів, виплата зарплат, а також обов’язкове створення аналітичних і експертних центрів при партіях.

Замість післямови

ВОЧЕВИДЬ, ніхто не сперечатиметься, що партійна корупція — це іржа, що роз’їдає державні устої України. Усі роки незалежності непристойно велике число депутатів у Верховній Раді називалося «народними» лише формально. А фактично вони скликання за скликанням захищали інтереси своїх спонсорів з різних фінансово-промислових груп, гроші яких гарантували крісло у законотворчому органі країни. Для вітчизняних партій кошти з бюджету так і залишаться приємним бонусом на додачу до «звичного» фінансування бізнесом, якщо закон про їхнє фінансування не буде вдосконалений.

Не менш важлива проблема — ідеологічна. Хіба справедливо те, що нашими грошима фінансуються сили, які очевидно діють в інтересах Кремля? Так, уже згадувана антиукраїнська «Партія Шарія» щороку одержуватиме близько 12 мільйонів гривень. Якщо не буде дочасних виборів і не змінять закон, протягом найближчих п’яти років ми їм віддамо 60 мільйонів гривень! Медведчуківсько-Бойківська «Опозиційна платформа — «За життя!» щороку отримуватиме майже 70 мільйонів гривень. До наступних виборів набіжить близько 350 мільйонів…

Можливо, в законі потрібно передбачити насамперед перевірку партії щодо її діяльності з точки зору національної безпеки? Певно, своє слово має сказати і СБУ. Бо це вже питання існування нашої держави...