Криниця

Сторінку підготував Василь ПІДДУБНЯК.

• Оповідання

Червона валка

Сергій ПІДДУБНИЙ,

дослідник української історії та мови, член НСПУ.

Кропивниччина.

І.

Семен не знаходив собі місця. Світ був немилий. А як на село опустилася темна ніч, пішов до клуні. Шарпнув на себе ще не замкнені двері і переступив за поріг. Навпомацки зачерпнув з мішка щойно змелене зерно пшениці, яке ще пахло полем, і слухав, як солодко і млосно лоскоче воно, протікаючи поміж пальцями: «Невже оце все добро доведеться здати? Я ж хотів за нього придбати ще лошака, підновити дітям одяг, відкласти на молотарку...»

Застогнав від безсилля і хряснув кулаком в одвірок:

— Не дам! Мій хліб! Я ростив, я плекав його... Як дитину малу доглядав поле... Не віддам!

Намацав лопати, виставив їх у двір і замкнув двері. Повернувся до хати.

Дружина ще не спала.

— Чого тобі? Наробився, наморився — лягай спочивати, — обізвалася на його поклик.

— На тому світі наспочиваємось. Гайда за мною! — скрипнув дверима, виходячи.

Марина затривожилась:

— Чого це йому не спиться? — і пішла назирці за Семеном.

Семен, прихопивши лопати, оглядаючись і прислухаючись, попрямував за клуню. В кінці городу зупинився.

— Ось тут! — прошепотів.

— Що? — не розуміла Марина.

— Тут викопаємо яму, обкладемо соломою і зсиплемо зерно.

— Ти що, з глузду з’їхав? Он як за цілий день наробилися. Сил немає. Та й, може, то тільки балачки про ту чортову колективізацію. Може, нас обмине... І звідки воно на нашу голову все це береться? Тільки почали як слід жити — і на тобі. Чим ми перед ким завинили? — забідкалася Марина.

Семен мовчки поплював на руки і ввігнав лопату в землю.

Вереснева ніч набиралась прохолодою і вологою. Як шалений, врізався все глибше і глибше у землю Семен. Мовчки ковтав солоний піт і шкодував, що не прихопив із собою води.

А про те, щоб піти попити, й думати не хотів. Навіть хвилини дорогоцінної ночі боявся змарнувати. Все до світанку треба зробити. Впасти, але сховати хліб від чужого рота. Опівночі яма квадратом на довжину лопати і в глибину на вісім штихів — майже в його зріст — була готова.

Семен ледь вибрався з ями і, припавши грудьми до землі, відхекувався.

— Ще б чого, — сіпнула за ногу Марина. — Розлігся! Якоїсь холери хочеш дістати? Вставай, помагай вибратись, а то ні рук, ні ніг не чую... Тобі що, заклало? Давай, кажу, руку.

Попередження Марини про «холеру» змусило підвестись. Допоміг вибратись Марині.

— А може, й справді то тільки балачки, — завагався вже Семен. — Може, кинути все та йти спати?..

— Е ні. Давай вже доводити до кінця, як почали. Тут воно не пропаде, а от з клуні йому справді ноги прироблять, — обтрусилась Марина. — Гайда за околотами, а то зоря скоро загориться.

Біля хліва розпашілий від роботи Семен прихопився до відра з холоднющою водою, що залишилась недопитою звечора конем, навіть не подумавши про наслідки. Потім підхопив кілька околотів і поспішив за Мариною на город. Щільно обклав дно і стіни ями.

— А тепер за мішками!

Марина ледве переставляла ноги, Семеном водило з боку на бік, почало здавлювати горло, та вони не здавалися.

Коли схід зажеврів передсвітанковим світлом, Семен з останніх сил зарівнював яму, а Марина решту землі розкидала по городі. Кине лопатою і сама за нею точиться.

Свіжу землю втолочили і прикрили картоплинням та іншими трав’яними залишками.

До хати доповзли. Попадали в ліжко.

— Пам’ятаєш, як ти совістила Шевешка за те, що землю пропив? — прохрипів Семен, задихнувшись. Щось боляче закололо в грудях.

Марина мовчала.

— «Що ж ти, — казала, — п’яндилига, добро продав, а чим сім’ю годуватимеш?» А він: «Прохарчуються й без мене, зате потім не будуть плакати. Ти думаєш, земля твоя? Чекай. Через рік-два прийдуть і відберуть все. Вони з нами як з собаками дрочаться, а ми й радіємо». На його, п’янчужине, виходить, — закашляв, задихнувшись, Семен.

ІІ.

На другий день Семена лихоманило.

Марина прокинулась, коли вже діти були на ногах. І поспішила розпалювати піч, щоб зварити відвар із гілок вишні для Семена — від жару. Вийшла надвір набрати ріща і застигла на місці. Над селом стояла тривога: валували собаки, коло церкви хтось кричав не своїм голосом, посилаючи прокляття, і тривожно плакало немовля. Марині раптом стало погано, вона присіла на призьбу.

— Сидоре! Сидоре! — покликала слабким голосом сина.

Хлопця не було чути. З-за рогу хати виглянув шестирічний Тодось:

— До церкви побіг, — повідомив про брата малий.

«Невже почалося? — подумала Марина. — Відведи Господе від поругання, не допусти, щоб наш хліб потрапив до рук нечестивців. Сохрани від дощів заливних!..» Перехрестилась і поспішила вправлятись, згадавши про хворого Семена.

Прибіг Сидір і, задихаючись, розповідав:

— Понаїхало якихось і попід хати ходять. По клунях щось шукають, записують. Танька-більшовичка, Іван Кузька, Остап Безручка з ними...

— Ой, батечку, та що ж тепер буде?! — тільки й мовила Марина.

...Після обіду бричка з Танькою-більшовичкою, Остапом, міліціонером і ще якимось із шкіряним портфелем зупинилась біля хати Чевенів.

Танька ніби у свій дім прийшла. Сміливо направилась до Марини. Чоловіки добряче вже пообідали і, звичайно, не без доброї чарки горілки. Вони тільки спускались з брички, як Танька вже розпоряджалась:

— Давай показуй, Марино, що маєте. Учот будемо складати. Колгосп організуємо — от заживемо! Комунізм у два щота побудуємо... Чого ти якась, ніби тебе тільки з хреста зняли? Радіти треба, — мовила нахабно і попрямувала до клуні.

Як обухом ударили Марину. Ніч вимотала, Семен весь горить. А тут ще ця більшовицька підстилка... Так називали її після того, коли з дзвіниці скидали дзвони, а вона в церкві співала «Інтернаціонал» і їздила верхи на хресті.

«О, Господи, на кого ж ти світ переводиш, кому владу в руки даєш?» — крикнула душа Марини, а голова в німому відчаї стиснулась у лещатах рук, важко захитавшись із боку на бік.

Тим часом із хліва линув голос Таньки: «Корова, теля, кінь, штири вівці...» Той, що з портфелем, записував. Зайшли до хати і там щось писали. За ними невідступно слідував 12-річний Сидір, а Марина як сиділа на подвір’ї на лавці, так і не встала, аж поки зайди не сіли в бричку і звідтіля не гукнули:

— То ти чула? 150 пудів хліба готуй на здачу!

— Що? — опам’яталась Марина. — Нам же 70 було.

— Плани увєлічілісь, дорогая, — кинув той, що з портфелем, а міліціонер додав: — І не вздумайте мені хитрити. План — закон! Кров з носа, а план треба виконати.

…Семен видужував довго і важко. За день до валки він мусив встати — треба було допомагати Марині готувати зерно. 150 пудів — це майже все, що залишилося несхованим. Три мішки досипав ячменем. Ніколи такого не робив, а на цей раз занапастив добірне зерно. Йому аж руки свербіли робити все на зло.

Над ранок Семену знову погіршало. Та, відлежавшись два тижні, він вже не бажав піддаватись недузі і, незважаючи на Маринині умовляння, взявся вантажити воза. А коли закашлявся до крові, Марина смикнула з його рук мішок:

— Іди, кажу, лягай! Я повезу! Попрошу сусіда, щоб підсобив повантажити, а там тато скинути поможуть...

Але не міг Семен перекладати хлібоздачу на жіночі плечі, та й дуже вже хотілося разом з усіма поїхати на станцію. Потім, як це було раніше, відзначити подію веселою посиденькою під лісом...

Щоправда, у нинішню валку збираються всі, як до вішальниці. Але у кожного ще теплилася надія, що, може, цим вдасться відкупитися.

Валка вишикувалась і витягнулась аж до колишнього панського маєтку. Танька-більшовичка, Іван Кузька увивалися слідом за уповноваженим з району, а Остап Безручка з якимось хлопчаком лаштував на вози кумачі з написами, яких цього року явно побільшало. Особливо старалась перед районним представником Танька-більшовичка. Вона наче й не помічала презирства земляків і не чула їхніх нищівних слів: «Ух, сука, вигинається!» — хоч і промовлялись вони не пошепки.

Сидір, якого Марина відрядила з батьком, у захваті крутив головою на різні боки. Йому дуже були до вподоби оцей галас, стовпотворіння людей, коней, возів з прикріпленими на рейках кумачами. «Весь мир насилья мы разрушим до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим, кто был ничем, тот станет всем!» — читав він по складах, уявляючи і себе будівником цього невідомого світу. І крила росли у хлопця від гордості, що на рівних з дорослими поїде у червоній валці на хлібоздачу.

За якусь годину немов велетенська осельня, здригаючись всім тілом, валка неспішно посунула під гору в бік райцентру.

ІІІ.

Провівши своїх, Марина заспішила до баби Семенихи, щоб кинула на карти. Та стара ворожка відмовилась вказати на долю Семена, бо недавно приходили комсомольці і наказали, щоб вона цим «антисовєтскім» ремеслом не займалась, а то біда буде.

— А я, Марино, — сказала стара, — не хочу, щоб наді мною наругу учинили, як ото над батюшкою нашим. Так що іди собі з Богом додому.

Ще важче стало Марині на душі, але добре, що баба нагадала за батюшку. Повернувшись додому, вона наскоро зібрала подарунок, зав’язала у новеньку хустинку і направилась до попа.

Одразу як закрили церкву, на богомілля ходили до попівської хати. А це місяців зо три він нікого не приймає. Хіба якщо дуже попросиш.

Якось на початку літа, коли батюшка повертався зі свого поля, його перестріли якісь пройдисвіти і ледь не забили до смерті. Аж на другий день знайшли напівживого під перевернутим на нього возом. В селі не сумнівались, що то діло рук безбожників-комсомольців. Це за те, що людям гріхи замолював перед своїми образами, що розраджував душу людську. Казали також, що це вони, волоцюги, також убили 17-річного Захара Дубового — за те, що його батько в махновцях був... Ніякої управи на цих лобуряк і нечвид не було. Тільки й робили, що ходили по селу, заглядали у чужі двори, обзивали куркулями хазяїв та погрожували.

Тепер піп майже не з’являвся на людях, а як хто приходив до нього, то назустріч виходила попадя і відправляла прихожан ні з чим. Марині пощастило. Батюшка якраз був у дворі, і вона спішно, запинаючись, заговорила:

— Батюшечко, рідний наш, дорогий! Помоліться, замовте слово перед Богом, щоб відвів від Семена лиху годину. Він ще ж молодий, у нас двійко діточок. Я вас дуже прошу, батюшечко, захисник наш Божий, — змилуйтеся!

Піп, озираючись навсібіч, вислухав Марину і сказав поквапно:

— Помолюся. Та, видко, відвернувся від нас Господь-Бог. Дали на поруганіє храм, не захистили, а тепер терпімо. І все ж я молитимуся, сестро. Завжди. Може, поверне Всевишній свій взор як не до нас із тобою, то хоча б до дітей наших.

Ще раз озирнувся, взяв крадькома вузол, сказав: «Хай вас Бог береже!» — і швидко пішов до хати.

ІV.

Семен бадьорився. Пробував ще розвантажувати воза, та так зайшовся кашлем, що, здавалося, всередині всі кишки полопають. І таки, мабуть, щось урвалося, бо кров’ю почав кашляти.

Кремезний дядько Олекса Бульба, помітивши це, відсторонив Семена від мішків. Підійшов батько, і разом з Олексою вмить звільнили від мішків воза. Підстелили соломи і вклали на нього знесиленого Семена. Сидірко укрив батька кожухом. Кашель не припинявся.

Стали радитись.

— До фелшера треба, — сказав Семенів батько, старий Пилип.

— Нічого мені не буде, — відмовлявся Семен. — Приїду додому, обігріюсь, поп’ю зілля — баба Семениха дала, і пройде.

— І то правда, — підтримав Олекса. — Що той фелшер? Баба Семениха не одного ставила на ноги.

— Налийте, тату, краще горілки. Там десь Марина давала на дорогу. Вип’ю, зігріюсь. А ви не турбуйтесь, — і знову закашлявся кров’ю.

— Е, сину, щось ти таво, на тонке прядеш, — затривожився Пилип.

— Нічого. Он Сидір зі мною. Ви поглядайте за ним...

Дорогою назад валка розпалась. Одні ув’язались у бійку з семибуськими мужиками, а потім під лісом пили мирову, інші подались до жидів у магазини. Тільки вози Семена та Пилипа — рип-рип — сумно рипіли додому.

Пилип з острахом поглядав на переднього воза. Після гранчака горілки, заколисаний їздою, на ньому спав Семен. Малий Сидірко правив конем, тривожно оглядаючись на батька. Семен важко дихав, тремтів, кашляв, і хлопчику було моторошно дивитись на це. Мовчки ковтав сльози і трусився від передчуття чогось ще страшнішого.

Раптом Семен затих. Потім підвівся на лікті і якимось дивним, чистим, вже ніби неземним голосом лагідно мовив:

— Синку, а я ж не встиг поле зорати... Ще так багато роботи...

— Нічого, тату, ми з мамою все поробимо. Ти... ти тільки живи, — ледь вимовив малий.

Пилип їхав позаду і картав себе, що не завернув до фельдшера.

Раптом Семенів кінь заіржав, сіпнув убік головою.

— Чого ти, чого? Давай, Ворон, додому ж їдемо, — злякано, не вгадуючи хвилювання коня, сіпнув за віжки Сидір.

Ворон направив ходу, але все намагався глянути назад. Груди малого стиснуло. Повернувся до батька і побачив його відкритий рот, великі здивовані очі, звернуті в небо, з застиглими вже неживими слізьми.

Ворон зупинився. Надуваючи мокрі ніздрі, хропів, оглядаючись на воза.

— Тату! — кинувся до батька Сидір.

— Сину! — не пам’ятаючи себе, на ходу скочив додолу Пилип.

Сидірко притиснувся до батькового обличчя. Воно обдало його холодом і відкинуло вбік. Хлопчик заніміло дивився на батька, не розуміючи, як так швидко і крихти тепла не залишилося в ньому?..

V.

Такої страшної зими ще не знала Марина. Витратившись на похорон Семена, на дев’ять та 40 днів, уже в лютому вона залишилась без хліба. Добре, що брат Семена Микола змилувався та позичив. Правда, і він мусив підраховувати кожну зернину, щоб і на харчі вистачило, і на посів.

Але й на цьому Маринині біди не скінчилися. Сподівалась, як настане весна і розмерзнеться земля, вона відкопає зерно й розрахується з боргами та ще й вистачить у землю кинути. Скільки там її — ото що біля хати й залишилось. Все інше відібрали до колгоспу. Так і сказала Миколі, що є у неї чим розрахуватися з ним.

Дружина Миколи Їлина, довідавшись про те, що чоловік поділився зерном, стала поїдом його їсти. Заспокоїлась тільки тоді, коли зізнався, що у Марини є закопаний хліб і навесні вона все поверне. Їлина не втримала таємницю і пустила її по селу.

VI.

На Великдень селяни молились по хатах і просили Бога, щоб не обминув їх ласкою й простив, що доводиться скуштувати неосвячених паски та крашанки. А напередодні по дворах пройшли активісти, вимагаючи, щоб на Великдень усі вийшли на роботу в колгосп. Селяни доводили, що в цей день всі добрі люди славлять Бога, що на все є свій час. У того, хто не підкоряється Божій заповіді, не вродить у полі, велика біда на нього чекає. Казали ще, що Бог покарає неслуха.

Активісти-комсомольці на це тільки сміялися. В день свята вони запрягли пару коней і, забравшись у воза, посадили посередині за кужіль Таньку-більшовичку. Віз повільно рухався вулицями, а Танька крутила веретеном. Актив таким чином агітував до роботи: мовляв, бачите, не спускається Бог з неба, не карає того, хто взяв у руки на Великдень кужіль. Але селяни не піддавались. Не злякала їх і присутність міліціонера.

Надвечір п’яні активісти вирішили «хоч одне добре діло зробити». Сіли на воза і з веселою революційною піснею поїхали до Марини — до вдови, до сиріт — відкопувати зерно. Сільську тишу накрив страшний спів комсомольців:

Па далінам і па взгорьям

шла дівізія впєрьод,

Чтоби с бою взять Пріморьє,

 Бєлой армії аплот...

Разграмілі атаманов,

разагналі воєвод

І на Тіхам окєанє свой

закончілі паход...

…Це була лише весна 1932 року...