• З літопису наших днів

Минулі надії і сумна реальність

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Могилів-Подільський район

Вінницької області.

Козлів — мальовниче подільське село, що простяглося вздовж лівого берега Дністра на кілька кілометрів. Колись тут міцно стояв на ногах плодово-ягідний радгосп, який підтримував громаду.

— У 1978 році я очолив місцеву школу, — згадує колишній директор навчального закладу Анатолій Кушнір. — Невдовзі за підтримки керівника радгоспу Василя Мамалиги ми провели значну реконструкцію її будівлі, що дало можливість змінити статус школи з восьмирічки на середню. У нас продовжували нав­чання у старших класах діти із сусідніх Липчан, Нагорян і навіть Волошкового Сокирянського району Чернівецької області. А от проблема заняття фізичною культурою не давала нам спокою, бо спортзалу не було…

Володимир Карий, який згодом змінив на посаді Василя Мамалигу, вирішив продовжити традицію і розпочав будівництво спортзалу.

— Початок будівельних робіт відзначали навесні 1988 року як велике свято, — додає працівник радгоспу Микола Джур. — Грав духовий оркестр, виголошувалися промови, діти підготували концерт. Ми всі почали жити очікуванням прогнозованого через чотири роки новосілля і можливості теж відвести душу на волейбольному чи баскетбольному майданчику…

— У той період я суміщав обов’язки директора школи і «позаштатного» помічника виконроба та бригадира будівельників, — продовжує Анатолій Кушнір. — Саме мені доводилося їздити і вибивати необхідні матеріали. Брав ящик-другий яблук, полуниць, малини — і гайда в дорогу. Виручав і радгоспний цех переробки плодів… Цими гостинцям стелив дорогу до чиновників Держплану України і Міністерства сільського господарства. Щоправда, у цих відомствах працювало і чимало фахівців, які без будь-яких хабарів заглиблювались у проблеми села і завжди підставляли плече допомоги.

Три роки активно тривало будівництво спортзалу, а потім суспільно-політичні зміни в державі боляче вдарили по райдужних надіях козлівців. Коли відбувалося розпаювання майна радгоспу, його ніхто не взяв на свій баланс. Господарство розпалося на три окремі підприємства, керівники яких відмовилися від будівництва, бо, мовляв, такий фінансовий тягар їм не під силу.

— До початку «лихих» дев’яностих встигли придбати все необхідне обладнання для внутрішньої начинки спортзалу, — продовжує Микола Джур. — Були баскетбольні щити чеського виробництва, гандбольні ворота, волейбольні стійки і сітки, шведська стінка, турніки, бруси, гімнастичний кінь… З Івано-Франківської області привезли сертифікований за міжнародними стандартами матеріал на підлогу. Придбали алюмінієві вікна і двері. Все це добро завозили в школу, а іншу частину зберігали в коморі господарства. Коли ж розпочався тривалий занепад будови, то хтось приробив йому ноги і до сьогодні ніхто не може звести кінці з кінцями.

Зараз у Козлівській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів третій після Анатолія Кушніра директор. Юлію Паталай призначили на цю посаду в жовтні минулого року. Вона родом із цього села і добре пам’ятає роки, коли будували спортзал.

— Я тут закінчила 11 класів, вивчилася, повернулась сюди на роботу, а недобудований спортзал завмер на місці, — говорить Юлія Василівна. — Гірко і боляче повертатися у минулі надії і споглядати щодня сумну реальність… Часом не доберу слів, щоб пояснити своїм третьокласникам, чому так сталося…

За 32 роки багато води збігло у Дністрі, відбулися зміни і в історії школи. І не лише приємні. Насамперед кількість школярів зменшилася до 50. А це тривожний дзвінок про можливу реорганізацію… Ми продовжуємо тулитися у маленькій класній кімнаті, переобладнаній під заняття спортом. Незважаючи на це, маємо чимало спортивних здобутків. Наприклад, торік збірні учнівські команди з футболу, шашкок і тенісу зайняли призові місця на районних змаганнях…

За словами козлівського сільського голови Миколи Сафтюка, спортзал має 50 відсотків готовності. За попередніми підрахунками, для його добудови потрібно щонайменше два мільйони гривень, а потім знадобляться ще солідні фінансові вливання в саму начинку приміщення.

— Та ми вже й не заглядаємо у далеку перспективу, нам би не дати розвалитися приміщенню сьогодні, бо така загроза вже існує. Тривалий час цей довгобуд висів у повітрі і лише торік нам вдалося офіційно взяти його під свою опіку. Але у бюджеті сільради відсутні кошти на продовження будівельних робіт…