• Слава України

«Людьми будьте, європейцями...»

_{До 85-річчя пам’яті Михайла Сергійовича Грушевського — видатного сина українського народу, вченого зі світовим ім’ям, першого Президента України}

Володимир БУРБАН.

Марія та Михайло Грушевські. 1928 р. Фото В. Павловського.

Ми маємо пишатися тим, що за всю історію людства саме в Україні на чолі держави став Великий Учений. 24 квітня 1918 року президентом Української Центральної Ради було обрано Михайла Сергійовича Грушевського.

ЧАСИ були буремні. Молода республіка спиналася на ноги за неймовірно складних соціально-політичних обставин. Після жовтневого перевороту українські патріотичні сили, не маючи ніякого державотворчого досвіду, користувалися методом проб і помилок. Особливо важко долався набутий віками синд­ром залежності від «старшого брата». Володимир Винниченко стверджував, що «не своєї армії нам треба, а знищення всяких постійних армій». Навіть радикальніше налаштований Симон Петлюра на першопочатках дотримувався точки зору, що «не треба відокремлення долі України від долі Росії». Недооцінювалося більшовицьке гасло «Фабрики — робітникам, землю — селянам», яке діставало широкий відгук у народних масах. Не приділялась належна увага українському церковному рухові.

Біля державного керма бракувало досвідчених практиків. Скажімо, закони Центральної Ради часто підписував заступник Грушевського двадцятичотирирічний студент Московського університету Микола Шраг. І взагалі український уряд за віком був наймолодший в Європі, лише Михайло Сергійовичу був 51 рік, за що колеги з повагою називали його «старик». Будівничі нової держави захоплювалися нескінченними мітингами, голосними деклараціями, проливаючи щиру сльозу над «краєм тихим, великим і багатим».

Український елемент у суспільстві був представлений в основному селянством, яке, на думку Грушевського, є і ще довго, якщо не завжди, буде головною підставою Великої України. А сьогодні село, селянство — першооснова нації — послідовно і нахабно знищуються. Далекосяжні, підступні плани! Невже дозволимо їх зреалізувати?

Не втримавши владу, Михайло Грушевський після перевороту гетьмана Скоропадського виїхав на еміграцію, повернувшись в Україну 1924 року під гарантії більшовиків не переслідувати вченого за його минулу діяльність. Настільки високий був міжнародний авторитет ученого. Але невдовзі його заарештовують і «вибивають» з нього самонаклепні показання: «Я не належу до породи героїв і не витримав 9-годинного нічного допиту. Я — старик, сили мої давно підірвані». Грушевський опиняється у Москві — під невсипущим оком «органів». Без помічників, майже сліпий, позбавлений нормальних умов життя, він з останніх сил працює над завершальними томами «Історії України-Руси». І тут влада приходить йому «на допомогу». Грушевського відправляють на лікування до Кисловодська, де він 25 листопада 1934 року помирає після простої, проте недбало зробленої операції з видалення звичайнісінького фурункула. Це найпоширеніша версія, що було насправді, не відомо. Поховали Михайла Сергійовича у Києві, на Байковому цвинтарі.

Дамоклів меч, занесений над академіком, не оминув і його близьких: репресовані й зазнали гонінь молодший брат Олександр, теж відомий історик, сестра Ганна та її син Сергій Шамрай — відомий києвознавець, помер у Магаданському таборі. Єдина донька Катерина, талановитий етнограф, батькова помічниця, загинула на засланні.

Сповнене бурхливих подій і безнастанної праці життя Михайла Сергійовича Грушевського умістилось у 68 літ. Народився майбутній політик 29 вересня 1866 року в Холмі (тепер Хелм, Польща), походив зі славного чигиринського козацького роду Грушів, соратників Богдана Хмельницького. Батько був автором найкращого в Росії підручника з церковнослов’янської мови. Михайло з дитинства виявив потяг до слова, його перше оповідання благословив Іван Семенович Нечуй-Левицький. Після закінчення Київського університету Михайло Сергійович переїздить до Львова і протягом 19 років очолює університетську кафедру всесвітньої історії, з особливою увагою до Східної Європи. Саме тут він узявся за реалізацію грандіозного задуму — написання «Історії України-Руси». Робота тривала протягом усього життя вченого. Сьогодні 10-томну (в 13 книгах) працю називають історичною Біблією українського народу. Своєю «Історією» Грушевський дав нації найсильнішу зброю, перед усім світом довівши, що минуле нашого народу — не якісь «українські клапті в російській історії»: ми — осібний народ, зі своїми осібними мовою, історією, письменством, зрештою — осібним менталітетом. Загалом же перу Михайла Грушевського належать понад 1800 друкованих праць, зокрема художні твори, оповідання, драми й нариси.

Грушевський вірив, що «Україна своє досягне». Але застерігав: «Тільки не кисни, не гний, як колода! Людьми будьте, європейцями, дідько вас бери! Це ж не ті часи, коли можна було вуса жувати та в стелю плювати цілий вік. Треба проявляти себе, а то кури вас заклюють!»